Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

— Може, іншим разом.

Нелл відчула, як від її грудей до щік здіймається рум’янець, тож швидко відвернулася, доки Альберт помагав Джекові спакувати інструмент.

Нелл довелося самостійно дати собі раду з Рейчел, коли та повернулася зі зборів товариства тверезості у церкві. Мачуха була в поганому гуморі, бо ніхто не зустрів її з уже завареним чаєм, тож вони мовчки повечеряли хлібом із маслом. Лілліан повернулася пізно, бо сказала, що в неї вечірня зміна (працювала вона на фабриці «Ровнтрі»), але Нелл знала, що це неправда. Альберт повернувся далеко за північ: Нелл чула, як він присів на нижню сходинку, щоб роззутися й нікого не розбудити, а тоді тишком піднявся у свою кімнату.

Наступного разу Нелл побачила Джека за кілька тижнів, коли той із Френком зайшов у неділю по Альберта, щоб разом їхати на щорічний пікнік футбольної команди. На Френкові було твідове кепі, а в руках він тримав вудочку (вони зібралися у Скарборо). Френк був помічником галантерейника, але Альберт і Джек не показували, що, на їхню думку, це взагалі не професія; тим паче, вони бачили, що він і сам усе розуміє.

Джек прихилився до стіни заднього саду і ліниво всміхнувся у простір. На ньому був солом’яний бриль. Альберт розсміявся:

— Виглядає як мажор, правда ж, Неллі?

І підморгнув. Вона ладна була під землю провалитися.

Джек зачесав чорне волосся, яке зазвичай спадало на чоло, і поголився так гладко, що Нелл захотілося витягнути руку й погладити те місце, де його шкіри торкався білий комірець. Вона, звісно, нічого такого не зробила, бо навіть поглянути на нього боялася, доки вони стояли у дворі й чекали на Альберта.

— Якщо він не поквапиться, ми на потяг запізнимося, — сказав Френк.

— Ось і він! — вигукнула Лілліан, коли вони почули, як брат затупав сходами.

А тоді Лілліан усміхнулася Джекові, сяйнула котячими зеленими очиськами, непомітно підштовхнула Нелл у спину та прошипіла:

— Ну ж бо, Неллі, не мовчи.

Вона-бо знала, що сестра запала на Джека.

А тоді вийшов Альберт і сказав:

— Ходімо, бо запізнимося.

Троє юнаків рушили і встигли дійти до середини завулка, перш ніж Нелл і Лілліан зрозуміли, що ті забули старанно спакований ланч. Лілліан гукнула «Стривайте!» так гучно, що у будинку через дорогу із брязкотом відкрили вікно, і місіс Гардінґ визирнула подивитися, через що такий шум. Нелл забігла на кухню, ухопила старий Томів рюкзак зі столу й вискочила в завулок.

Лілліан із Нелл той ланч коштував довгих дискусій: спершу вони збиралися наготувати тільки на Альберта, але потім згадали, що Френк сирота, а сам, мабуть, собі доброго ланчу не спакує, бо, може, й узагалі готувати не вміє, а тоді подумали про Джека й вирішили, що не можна лишати його ні з чим, тож урешті Лілліан розсміялася і сказала, що вони так на цілу футбольну команду наготують. Врешті-решт, вони склали у старий Томів рюкзак: десяток сендвічів із беконом, загорнутих у чистий кухонний рушничок, шість нечищених яєць, зварених на твердо, великий шматок сиру «Венслідейл», вівсяне печиво з імбиром, пакетик ірисок, три яблука і три пляшки імбирного лимонаду (хоча знали, що хлопці куплять кілька ящиків пива). Рейчел, звичайно, поняття не мала, як вони розщедрилися.

Джек відбився від групи, повернувся до Нелл і, взявши рюкзак, сказав:

— Спасибі, Нелл, ви добрі душі, ми про вас думатимемо, коли сядемо над морем їсти, — а тоді зухвало, хлопчакувато їй посміхнувся і сказав: — А не прогуляєшся зі мною десь на наступному тижні?

Нелл із усмішкою кивнула, а тоді подумки вилаяла себе: він, мабуть, думає, що вона глухоніма, раз ні слова йому ніколи не каже. Тож витиснула:

— Було б мило.

І майже бігцем повернулася до Лілліан. Так вони удвох і стояли, обрамлені рожевим клематисом, проводжаючи поглядом трьох чоловіків. Від початку брукованого завулку ті обернулися й помахали дівчатам. Сонце сяяло у них за спинами, тож облич не було видно, але Лілліан уявила їхні усмішки, мимоволі притисла долоню до губ і скліпнула сльози: які гарні юнаки, як за них страшно. Але сказала тільки:

— Сподіваюся, вони будуть обережні, якщо вирішать поплавати човном.

А Нелл не сказала нічого: вона думала, що відчула б мати Персі Сіврайта, якби опинилася раптом тут і побачила трьох юнаків, які їдуть до Скарборо, хоча Персі до них уже ніколи не приєднається.

Нелл і сама не розуміла: чи то вона ніколи насправді не любила Персі, чи то вже забула, як це було. Хай там як, вона ніколи раніше не відчувала того, що відчувала тепер до Джека. Від самої думки про нього вона почувалася живою, її кидало в жар, і вона щоночі ревно молилася, щоб стриматися й не віддатися йому до шлюбної ночі.

Вона й далі навідувала мати Персі, тільки по понеділках — у п’ятницю тепер гуляла із Джеком. Їй Нелл не сказала, що закохалася в іншого, адже після смерті Персі не минуло й року. Вони й далі говорили про нього за нескінченними чашками чаю — тільки тепер здавалося, наче він їхня вигадка, а не чоловік, що був колись із плоті і крові. На фотографію футбольної команди вона дивилася винувато, бо її погляд заледве ковзав безживним лицем Персі, перш ніж прикипіти до зухвалої посмішки Джека.

Першим у армію записався Альберт. Сестрам сказав, що «буде весело» — прекрасна нагода побачити світу. «Бельгію побачиш, та й усе», — іронізував Джек, проте Альберта було не переконати, тож не встигли вони гаразд попрощатися, як його вже відправили на Фулфордську базу: він записався в Перший східно-йоркширський полк, де його мали перевчити з машиніста на артилериста. Тільки сфотографувався на прощання: це Том придумав.

— Сфотографуємося цілою родиною, — сказав він, мовби відчував, що такої нагоди більше не буде.

Був у Тома друг, такий собі містер Метток, фотограф-любитель. Він прийшов до них якогось сонячного надвечір’я й розташував усіх на задньому дворі на Ловтер-стрит: Рейчел, Лілліан і Нелл сіли на свіжовідремонтовану лавочку, Том став за ними, а Альберт присів посередині, в ногах у Рейчел, точнісінько як Джек на командному фото. Том сказав: шкода, що Лоренс не з ними, на що Рейчел відрекла:

— Може, його вже й на світі нема.

Якщо уважно придивитися до фотографії, можна розгледіти клематис, що тягнеться