Читати книгу - "Теплі історії про кохання"

Прощатися завжди найважче, особливо з тими, кого любиш. Треба було повертатися до Львова. Удома Дзвінка ще довго дивилася на букет лісових крокусів, охайно зав’язаний ниткою, пригортала їх до серця й усміхалася. Того ж дня Марко знову пішов у гори, щоби назбирати квітів. Він вирішив, що сьогодні їде до Львова, бо як можна дозволити прожити своїй львівській гуцулоч-ці нинішній день без фіолетових крокусів?

Іванка Захаревич. Осінній портрет

Марта відчувала, що щось має трапитися цього ранку. У кімнаті було холодно, тож вона швиденько зварила собі кави й повернулася назад у ліжко, закутавшись теплою ковдрою. Лишень встигла зручно вмоститися, зробити один ковток улюбленого ароматного напою й трохи зігрітися, як почула, що у двері хтось стукає. Ну як же не хочеться вставати. Але хто б це міг бути, вона ж нікого не чекає, ще й з самого ранку. Та звук ставав чимдалі гучнішим, хтось таки добряче гупав кулаком у двері. Дівчина навіть трохи злякалася, але все-таки встала з ліжка й підійшла, щоби відчинити. Перед Мартою стояв букет білих троянд на двох ногах. Дівчина аж рота роззявила від здивування. Тут раптом серед квітів Марта побачила обличчя хлопця — кур’єра, якому було важко тримати величезний букет.

— Ви пані Марта Лисиця?

— Так, я.

— Тоді ці квіти для вас. Ось тут розпишіться, будь ласка.

У ту ж мить хлопець віддав букет Марті й простягнув їй ручку та папірець, де було щось написано про доставку. Дівчина швидко поставила підпис.

— Дякую, панно Марто! Гарного вам дня!

— Дякую вам! Навзаєм! — встигла сказати вслід дівчина, як кур’єр побіг сходами донизу й зник.

Марта ще, може, зо три хвилини стояла отак на порозі з букетом в руках перед відчиненими навстіж дверима. Про таку приємну несподіванку вона навіть не мріяла. Правду кажуть, що все найкраще трапляється спонтанно, коли цього зовсім не чекаєш. Раніше їй ніхто не дарував стільки квітів, та ще її улюблених, і ніколи їх не привозив додому кур’єр. А тут такий розкішний букет. Трохи отямившись, Марта нарешті зачинила двері й пішла до ванної кімнати, щоби набрати води. Вибрала найкращу кришталеву вазу, яка перейшла їй у спадок від бабусі, і поставила в неї квіти. На підлогу впав маленький білий конвертик. Марта швиденько відкрила його, бо згорала від цікавості, хто ж міг подарувати їй цей букет. Розгорнула аркуш паперу, що був рівненько складений учетверо, і почала читати листа вголос:

«Чарівна панно Марто!

Чи Ви ще пам’ятаєте мене? Сьогодні я завітав до Вашого чудового Міста Лева, а мій потяг вирушає в дорогу об одинадцятій вечора. Отож чи ми можемо зустрітися? З радістю чекатиму на Вас о шостій у Стрийському парку, на тому місці, де ми бачилися вперше.

Щиро — Сергій»

Марта була геть спантеличена. Вона відразу поглянула на свій годинник і полегшено зітхнула. Стрілки показували дев’яту ранку, тож в неї досить часу, аби все пригадати й приготуватися до зустрічі.

Сергій... Ну звичайно, Марта його пам’ятає. Хіба такого, як він, можна забути? Вони зустрілися одного дня в Стрийському парку. Світом тоді, як і тепер, керувала осінь. На вулицях чаклував-жар-тував барвистий теплий жовтень. Марта вийшла на прогулянку, збирала листя, милувалася небом, сонцем і деревами. Осінь — її улюблена пора, така ж таємнича, жовтогаряча й різнобарвна, як Мартина душа. А ще дівчина закохувалася чомусь лише восени. Якось вона побачила хлопця з пензликом у руках. На голові в нього був брунатний берет, а на шиї замотаний довгий теплий плетений шарф, кінець якого спадав йому на ліве плече. Він малював осінь з усіма її кольорами й відтінками, де кожен листок, як і кожна людина, — особливий. Маленьке диво, створене добрим Творцем. Картина була такою гарною, що Марта просто не могла відвести очей і не помітила, як зупинилася. Дівчина підійшла ближче. Хотіла розгледіти кожну деталь, кожну емоцію, яку так майстерно відображав художник у цьому пейзажі. Хлопець побачив, що Марта уважно розглядає полотно, і тепло всміхнувся.

— Знаєте, осінь, справді, чарівна, але вона ніколи не зрівняється з вашою красою, панянко! Дозвольте намалювати ваш портрет, адже такі виразні очі на світлому обличчі зустрінеш не часто.

Марта, не вагаючись ані на мить, погодилася. Після двох годин наполегливої праці на мольберті з’явилися плавні й чіткі лінії, які загадково перепліталися в усмішці дівчини. Коли Марта побачила свій осінній портрет, не могла повірити, що це вона, настільки професійно він виглядав. Дівчина хотіла заплатити художникові за таку якісну роботу, але хлопець категорично відмовився брати гроші. Замість нагороди він попросив Марту написати на клаптику паперу її ім’я й адресу, а свій підпис залишив у правому кутку полотна. Творчим каліграфічно-хаотичним почерком там було написано «Сергій Чуб».

Марта добре пам’ятала все. Після цієї зустрічі дівчина щодня приходила до парку з думкою, що побачить Сергія ще раз, але він зник. Це, зрештою, цілком нормальне явище для творчих людей. Марта все ж вірила, що зустрінеться з талановитим художником знову.

І ось тепер вона прасує свою улюблену чорну сукню в білий горошок і всміхається. У квартирі ще пахне кавою. Її усмішка сонячна. Надворі осінь, і Марта знову закохалася, цього разу вже назавжди.

Олеся Когутич. Усе, щоб її вразити

Минув місяць, відколи Іван улаштувався на роботу в одну з фірм, що займалася виготовленням кованих виробів. Робота з металом йому подобалася, оскільки поміж замовленнями клієнтів на огорожі, ворота, ліхтарі йому вдавалося викроїти час і на реалізацію власних ідей. За власними ескізами він виготовляв декоративні підставки під парасольки й пляшки, підсвічники, а також інші дрібнички, що ставали доречними в побуті й тішили око.

П’ятниця, позаду ще один робочий тиждень, попереду вихідні. Однак думки хлопця не про відпочинок і навіть не про виготовлення нових кованих речей, а про кулінарні звершення. Так-так! Саме кулінарні. Іван інтуїтивно відчував, що в його житті розпочався новий надзвичайно важливий етап: нове місто, нове помешкання, нова робота і... симпатія. А може, навіть і більше. Він і сам, зрештою, ще не знав. Однак був упевнений, що це щось особливе, і дівчина, яка так несподівано ввірвалася в його будні, викликаючи такі трепетні почуття, також особлива.

Як зізнатися їй у цьому?