Читати книгу - "Похований велетень"

найгіршими прокляттями. Вона не дає мені перепочити від своїх докорів ані на мить. Іноді, як бачите, вона приносить зі собою кролика чи якусь іншу маленьку тваринку, щоби зарізати її тут і осквернити кров’ю це дороге моєму серцю місце. Я доклав усіх зусиль, аби переконати її залишити мене у спокої, та якщо Господь і наділив її жалістю до інших, то вона навчилася не звертати на неї жодної уваги. Вона не йде геть і не перестає закидати мене докорами. Навіть зараз лише завдяки вашій несподіваній появі вона стримала свої дошкульні слова. І незабаром мені вже час вирушати назад — до довгих тижнів непосильної праці на морі. Друзі, благаю вас: зробіть усе, що можете, щоби вона пішла. Переконайте її, що така поведінка — безбожна. Може, ви здатні вплинути на неї, бо ви люди захожі.

Після слів човняра запала мовчанка. Пізніше Аксель пригадував, як тієї миті його охопило непереборне, хоч і невиразне, бажання відповісти, а водночас таке враження, ніби той чоловік говорив до нього вві сні, тож справжньої необхідності відповідати насправді не було. Здавалося, що Беатрис також не вважала, що потрібно якомога швидше відповісти, бо її погляд усе ще залишався прикутим до старої жінки, котра вже відвела ножа від горла кролика і тепер гладила його хутро — майже з ніжністю — іржавим вістрям. Нарешті Беатрис сказала:

— Пані, благаю вас, дозвольте моєму чоловікові допомогти вам упоратися з кроликом. Немає необхідності проливати кров у такому місці, й тут бракує посуду, щоби кров можна було зібрати. Ви накличете нещастя не лише на долю цього чесного човняра, але й на саму себе, і на всіх мандрівників, котрі забредуть сюди в пошуках прихистку. Відкладіть ножа і забийте цю тваринку милосердно деінде. І який вам пожиток із того, що ви отак закидаєте дошкульними образами цього чоловіка — простого човняра, котрий важкою працею заробляє собі на хліб?

— Принцесо, не поспішаймо докоряти цій пані, — лагідно сказав Аксель. — Ми не знаємо, що трапилося між ними. Човняр видається чесною людиною, та ця пані може мати свої причини приходити сюди і робити те, що вона робить.

— Ви надзвичайно добре все сказали, пане, — озвалася стара жінка. — Чи подобається мені отак збувати свої швидкоплинні останні дні? Я би радше була далеко звідси, в товаристві власного чоловіка, та нас із ним розлучили з вини цього човняра. Мій чоловік був мудрою та обачною людиною, пане, і ми з ним довго планували нашу подорож, говорили про неї та мріяли багато років. І, коли ми нарешті були готові, маючи все, що нам було потрібно, ми вирушили в дорогу і через декілька днів натрапили на маленьку бухту, звідки можна було переправитися на острів. Ми вирішили почекати перевізника, і через деякий час помітили, що до нас пливе човен. Але, на наше нещастя, в тому човні був чоловік, котрий зараз стоїть перед вами. Бачите, який він височезний? Він стояв у човні на тлі неба і тримав у руках довге весло — такий високий і худий, як ті фіглярі на ходулях. Він підплив до скель, біля яких стояли ми з чоловіком, і припнув свого човна. І донині я не збагну, як йому те вдалося, та він обвів нас навколо пальця. Ми були занадто довірливі. До острова було рукою подати, проте човняр забрав мого чоловіка, а мене залишив чекати на березі, хоча ми понад сорок років прожили разом як подружжя і не провели жодного дня нарізно. Не знаю, як йому вдалося нас намовити. Напевно, його голос заколисав нас, адже не встигла я й оком моргнути, як він уже плив геть із моїм чоловіком, а я залишилася на березі. Навіть тоді я нічого не запідозрила. Бо хто ж підозрюватиме човняра в такій жорстокості? Тож я чекала. Я казала собі, що просто вся річ у тому, що човен не може перевезти за один раз більше, ніж одну людину: море того дня було неспокійне, а небо — майже таке саме темне, як і зараз. Я стояла на скелі й дивилася, як човен дедалі меншає, аж поки він перетворився на цятку в далечіні. Я все чекала й чекала, і через деякий час цятка почала збільшуватися: човняр повертався по мене. Незабаром я могла роздивитися його гладенький, мов галька, череп, і було видно, що човен — порожній. Я гадала, що тепер моя черга і що невдовзі мене доправлять до мого коханого. Та коли він підплив до того місця, де я чекала, то прив’язав мотузку до стовпа, похитав головою й відмовився переправити мене на той берег. Я кричала, плакала і благала його, та він мене не слухав. Натомість він запропонував мені — яка жорстокість! — він запропонував мені кролика, який, за його словами, втрапив у капкан на березі острова. Він привіз його мені, переконуючи, що з нього вийде непогана страва для мого першого вечора на самоті. Потому, побачивши, що ніхто інший не чекає на переправу, він поплив геть, залишивши мене плакати на березі з його проклятим кроликом у руках. Я відразу відпустила кролика у верес, адже, повірте мені на слово, того вечора я геть не мала апетиту, — як і багато вечорів опісля. Саме тому щоразу, коли я приходжу сюди, то приношу йому маленький подаруночок і від себе. Кролика — щоби він приготував собі з нього рагу — у відповідь на ту добросердечність, яку він проявив до нас того дня.

— У той вечір я сам мав з’їсти того кролика на вечерю, — пролунав голос човняра з протилежного кінця кімнати. — Проте мені стало шкода жінку, тому я віддав його їй. Просто вирішив зробити добру справу.

— Ми нічого не знаємо про ваші справи, пане, — сказала Беатрис. — Але залишити цю пані саму на березі — це дійсно схоже на жорстокий обман. Що змусило вас так учинити?

— Добра пані, острів, про який мовить ця стара жінка, — незвичайний. Ми, човнярі, за роки переправили туди безліч людей, і дотепер його ліси та поля мали би заселяти вже сотні мешканців. Але це — дуже дивне місце, і той, хто туди потрапляє, блукає поміж його буйною зеленню та деревами самотою, так і не зустрічаючи ні душі. Дуже рідко, місячної ночі чи коли от-от має розпочатися буря, він може відчути присутність інших мешканців острова. Та більшість часу кожному