Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— Барсе, ніхто сьогодні не приносив нам букет? — запитала Тамара, прямуючи до хвіртки.

Відімкнувши хвіртку й не побачивши букет лілій, жінка полегшено зітхнула.

— Навигадувала собі казна-що! — усміхнулася вона й повернулася до двору. — Ходімо, мій друже, подивимось, як там наші квіточки. Може, їх час полити, бо щось спека затяглася.

Жінка попростувала в садок, Барс поплівся за нею. Тамара дозволяла йому виходити до квітника, бо розумний пес жодного разу не зіпсував його, не валявся там і навіть не ступав туди, щоб не пошкодити квіти.

Лілії, наче справжні царівни, граціозно похитували великими квітами від легкого вранішнього вітерця.

— Земля суха, — зауважила Тамара, — треба полити.

І раптом завмерла... У тому місці клумби, де навесні не зійшли її улюблениці, тепер стояли, піднявши голівки до неба, у два ряди білі лілії! Було видно, що хтось нещодавно їх висадив, дбайливо розпушивши та поливши біля них землю. Жінка не повірила своїм очам, тому підступила ближче й відчула ніжний солодкуватий аромат квітів.

«Це сон?» — подумала вона й обійшла лілії з усіх боків.

Тамара впевнилася, що не спить, коли простягла вперед руку й торкнулася грамофоноподібної квітки. Жінка не могла зрозуміти, звідки квіти взялися, аж поки не згадала обіцянку сусідки Марини привезти білі лілії з дачі.

«Маринка приходила й, вирішивши зробити мені сюрприз, висадила квіти на клумбу!» — здогадалася Тамара й усміхнулася.

Вона підступила до лавки, де завжди стояло відро з водою. Тепер відро було порожнє. Жінка вирішила, що то подруга використала воду, поливаючи квіти. Вона поставила відро на землю, закинула туди край шланга й повернула кран. Зашуміла вода, й аж тут Тамарі стукнуло в голову: як Марина зайшла у двір, коли навколо паркан і хвіртка на замку? Барс подругу не чіпає, бо звик до неї змалечку, але не перелізла ж вона через паркан? Щось тут було не так. Тамару вивела із задуми холодна вода, яка, наповнивши відро, полилася на землю й намочила їй ноги. Жінка закрутила кран і взялася поливати квіти, але думка про те, що Марина не змогла б фізично потрапити в садок, її не покидала. Швидко впоравшись на клумбі, Тамара поквапилася до будинку. Вона зателефонувала подрузі й одразу запитала, чи привезла її сусідка з дачі лілії.

— Ще ні, але я пам’ятаю і щодня їй нагадую, — відповіла Марина. — Та не хвилюйся ти, дістанемо тобі твої улюблені квіти!

— Не в тому річ. Хтось висадив уночі на моєму квітнику білі лілії.

— Стовідсотково, що то не я! — засміялася подруга. — А ти буцімто не знаєш, хто!

— Ні. Не маю поняття.

— Та твій Толик! Хто ж іще?!

— Зараз наберу його та спитаю. Як ти, Маринко? Чую по голосу, що в тебе все добре.

— Не повіриш, як скажу!

— Та кажи вже!

— Здається, я закохалась.

— Вітаю! І хто ж цей щасливчик?

— Один прибулий.

— Ой, Маринко, ти ж знаєш цих командировочних, всі нібито неодружені, без дітей, а насправді їдуть, щоб відірватися, а потім повернутися до своїх родин.

— Не повіриш, але мені байдуже, що буде потім. Важливо, що я зараз щаслива, як ніколи! І до речі, ми з ним не спимо.

— Ще не час? — усміхнулася Тамара.

— Не знаю. Нічого не знаю, крім того, що хочу чути його голос, бачити, йти з ним поруч. У мене дах знесло від нього!

— Дивися, щоб не помилилася, бо що більше закохуєшся, то важче забувати.

— Я його ніколи не забуду. Правда! Бувай! Зустрінемось, усе розповім.

— Щасти! — побажала Тамара на прощання.

Вона відразу набрала номер Анатолія. Виклик ішов, але чоловік слухавку не брав. Тамара знала, що слідчий не завжди може відповісти на дзвінок.

«Передзвонить пізніше», — подумала Тамара.

Вона прихопила мобільний із собою на кухню, і вже коли сніданок був готовий, спробувала ще раз зв’язатися з Анатолієм. Цього разу той скинув виклик, і жінці не лишалося нічого, як чекати на його дзвінок.

Прокинулися хлопчаки, і Тамара їх нагодувала. Сама їсти не стала — було тривожно на душі. Якесь сум’яття, що підкралося нізвідки, змушувало жінку почуватися напружено. Жінка взялася до прання, бо за прогнозом синоптиків насувалися дощі, а вона хотіла випрати постільну білизну й устигнути просушити її у дворі. Діти подалися на стадіон поганяти м’яча, і Тамара зосталася вдома сама. На кожен звук жінка знервовано здригалася. Вона не могла собі пояснити, що з нею відбувається, чому вся як натягнута тятива.

— Щось має трапитися, — нашіптував їй хтось невидимий. — Чекай на біду!

— Ні! Я так не можу! — ладна розплакатися, Тамара кинула в тазик випрану ковдру.

Обізвався мобільний, і на звук його мелодії Тамара підскочила на місці.

— Привіт, Томо! — від голосу Анатолія вона трохи заспокоїлася.

— Ти не відповідав. Щось сталося?

— Так. Схоже, за ґрати кинули справді не того, кого потрібно. Сьогодні вранці у нашому місті вбили жінку. На її грудях лежали лілії.

— Та ти що?! Вбивця на волі? І він уже в нашому місті?!

— Схоже, що так. Тамаро, прошу тебе, не ходи нікуди з дому без потреби.

— Не можу ж я цілими днями сидіти вдома?!

— Убивство скоїли неподалік твого дому, у сусідньому провулку.

— Та-а-к! — протягнула жінка. — Це погано. А за сюрприз я тобі дякую!

— За який сюрприз? — здивовано запитав чоловік.

— За білі лілії в садку! Де ти їх дістав? Це мій улюблений сорт. І найважливіше: як ти зміг висадити квіти так, що ніхто не почув? Перелазив через паркан?

— Я не розумію, про що ти.

Тамарі довелося все пояснити, і це здивувало Анатолія ще більше.

— Томо, я справді не приносив ті квіти. Подумай, кого Барс пропустив би?

— Барс не кидається лише на кількох людей. Марина не приходила, ти — також, сумніваюся, що Галина спромоглася би перелізти через паркан. Тоді хто?

Анатолій помовчав, потім сказав, що не має припущень, хто міг непомітно проникнути в садок, і нагадав, що вбивця на труп жінки поклав також білі лілії.

— То це, що, мені попередження було? Наступна жертва — це я? Але чому?! — запанікувала Тамара.

— Люба,