Читати книгу - "Дивла. Серія книг, LesykLab"

Дерево опустило гілки у вихідне становище. Від птаха не залишилося й сліду.

- Згоден, - відповів омніпод, - саме тому я й зробив висновок, що його неможливо ідентифікувати.

- Але ти сказав, що воно схоже на гідру або як там її, - заперечила Єва. - Тож, напевно, вона тварина.

На її очах ще кілька птахів почали кружляти над плодом. Тут вона помітила, що плакучих птахівлів - цілий гай.

– Забарвлення та будова нагадують велику групу рослин під загальною назвою «водорості», але я не можу зробити точних висновків, – пояснив прилад.

Тепер він демонстрував різні види водоростей, від яких йшли стрілочки до вказівників, у яких ставках, озерах та морях їх можна зустріти. Вдалині здавлено скрикнув ще один птах, проковтнутий деревом-гідрою.

«Та що відбувається? - дивувалася Єва. – Чому я нічого цього не знаю? Ці штуки явно небезпечніші за безглузду голографічну змію, яка мене вкусила». Вона відчула, як нова хвиля заціпеніння докочується холодком до ніг.

– Мені треба повернутися до Притулку.

Омніпод відразу відреагував на заяву дівчинки:

– Приблизно за п'ятсот шістдесят вісім метрів прямо за курсом і трохи південніше знаходиться вхід у Притулок. Можу синхронізувати відстань із твоїми кедботами, якщо забажаєш.

- Спасибі, не треба, - озвалася Єва, вдивляючись у край лісу.

У ранковому тінистому сутінку, створюваному деревами-птаховцями, вона розглянула щось, що нагадувало уламок скелі, перекошений на один бік і наполовину вкопаний у землю, – вхід у Притулок з поверхні.

Тільки це був не її Притулок.

Єва кинулася бігти до входу через кам'янисту пустку. Їй доводилося бачити голографічні зображення входів у метро, ​​і тут було щось схоже: такий самий відкритий отвір із пологим спуском, який вів кудись під землю. Зовні стіни його були вкриті великим лишайником, прямо з дірявого даху виростали гігантські бліді гриби. Двері як такі були відсутні зовсім. За рівнем занедбаності Єва зробила висновок, що цей Притулок давно порожній.

Прибравши з чола пасмо світло-русявого волосся, вона вперлася поглядом у неосвітлений, що йде вниз прохід. Темрява щільним шаром вкривала все.

«А раптом тут є хтось, хто може допомогти, – подумала вона, – хтось такий самий, як я. Може, у них передавач зламаний, як у нас, і всі ці роки намагалися зв'язатися з Матр і зі мною».

І Єва крикнула прямо в тунель:

– Е-е-ей!

Відлуння покотилося вниз, у темну глибину.

У відповідь знизу пролунав високочастотний писк, і з тунелю випурхнув рій якихось потворних летючих крабів. Єва закричала і з жахом затулила обличчя руками. Гомонливі тварюки злетіли в ранкове небо. А потім всю округу пронизало низьке глибоке ревіння. Чия величезна тінь накрила вхід зверху.

У повітрі високо над долиною пропливло щось, що здалося Єви колосальним китом, що літає. Одним махом повітряний кит заковтнув усю зграйку летючих крабів і поплив собі далі, спираючись на пару потужних повітряних бульбашок. Самі розміри цього "кита" змусили уражену Єву стиснутися в грудочку. Омніпід вона підняла, тільки коли істота зникла за верхівками дерев на іншому краю долини.

Єва судомно видихнула, притулилася спиною до стінки облупленого входу і звернулася до приладу:

- Це Єва Дев'ять. Запусти Біоскан. Будь ласка, пошукай в околицях будь-які інші форми життя.

– Запускаю Біоскан.

Над центральним оком омніпода з'явився значок радара. Єва прикусила пластир на пальці, спостерігаючи за голокопією входу в Притулок, що обертається перед нею. На схемі спалахнули кілька розкиданих у різних місцях крихітних блакитних крапок і одна велика та яскрава. Омніпод доповів:

– Виявлено кілька дрібних форм життя, які не становлять серйозної загрози. Однак є ще одна велика та активна форма, що наближається до входу сходами знизу.

У Єви перехопило подих.

– Це людина чи робот?

– Невідомо.

Випроставшись на весь зріст, Єва озирнулася довкола: вхід не так далеко відстояв від краю лісу, але до дерев швидко їй було не добігти.

– Форма життя майже на поверхні.

Як же її дратувало, що омніпод продовжує говорити своїм бадьорим голосом!

«А раптом це нічний грабіжник? - Запанікувала вона. – Що мені робити? Що мені робити?

Вона знову почала озиратися на всі боки.

– Втекти не вдасться. Занадто далеко, - прошепотіла Єва, часто дихаючи. Вона знову глянула на яскраву точку. «Хоч би що це було, воно дістанеться до поверхні раніше, ніж я домчуся до лісу».

– Зафіксовано прискорене серцебиття, Єва Дев'ять, – повідомила туніка. – Будь ласка…

Єва тицьнула в нашивку, перериваючи звіт. Вона перебігла до пологої задньої стінки входу, на ходу закинувши омніпод у сумку. Вхопившись за ніжку великого гриба, вона підтяглася по стінці і вилізла на невеликий похилий дах.

Кроки когось – чи чогось – ставали все гучнішими, воно наближалося до виходу.

«Тільки б воно мене не побачило. Аби тільки пішло».