Читати книгу - "Книга друга. Герой Дивли, LesykLab"

– Ножеджеки? - Припустила Єва.

- Можливо, - відповів Ровендер. - Постарайся не надто шуміти.

- Майже прийшли, - оголосив Хейлі, обминаючи товстий сталагміт. – Ось тут. Під ноги дивіться.

Ідучи за провідником, Єва і Ровендер опинилися перед маленькою хатиною, що втиснулася в затишний куточок печери.

Щойно увійшовши до неї, Єва відразу здогадалася, що стіни халупи з фарбою, що облупилася, — насправді шматки обшивки корпусу старого корабля, що розвалився з ангару. Звідти ж, мабуть, відбувалися порожні ящики та стільці, що ширяли в повітрі – тепер вони становили меблювання кухні в хатці. Прямо по підлозі зміями вилися численні дроти, від яких харчувалися всілякі прилади. Хейлі кинув сумку на один з стільців, що ширяли, і зрушив великі розсувні двері на роликах.

- Ви, хлопці, можете скористатися моєю кімнатою, щоб нагодувати сьогодні. Вранці відвезу вас до міста.

Єва подивилася на Ровендера і зупинилася перед входом у кімнату Хейлі.

- А чому не можна прямо зараз?

– Бюро реєстрації не працює, – відповів пілот.

– Бюро реєстрації? - Не зрозуміла Єва.

Обережно, але з цікавістю вона зазирнула в його кімнату.

Як і в усьому іншому житло, оздоблення приміщення становили розрізнені деталі повітряного судна, що розвалилося. Більшу частину простору займав гігантський напіврозібраний двигун, нагромаджений на підставки зі стертих шин. Хитромудрі агрегати та дивного виду запчастини покривали підлогу, так що між ними залишався лише звивистий вузький прохід. Перевернуті порожні ящики служили тимчасовими верстатами, і кожен був завалений купою інструментів. У дальньому кінці кімнати пліч-о-пліч стояли два ліжка.

– Ага, – сказав Хейлі, згрібаючи з ліжок стопки електропаперу та брудний одяг. – Щоб стати жителем міста, ребут повинен зареєструватися – тоді його включають до міської комп'ютерної системи. тебе направлять на медичне обстеження та знайомство з містом.

- Щось забагато всього потрібно, - зауважила Єва.

– Та це швидко. Загалом, рано-вранці і поїдемо, лади?

– Лади. - Єва міцно стискала ремінь своєї сумки.

Ровендер тим часом уважно вивчав якийсь інструмент, який було взято з одного з імпровізованих верстатів. У важкому хомуті розміром з долоню було затиснуто якийсь металевий штир. Ровендер принюхався і поклав його на місце. У цей момент штир випадково торкнувся металевої поверхні двигуна і раптом спалахнув яскраво-блакитною іскрою.

— Гей, обережно, — вигукнув Хейлі і підскочив до нього.

- Вибач, - сказала Єва. - Він же не знав.

- Нічого, - озвався Хейлі. - Слухайте, мені треба піти поставити корабель на зарядку і дещо там підробити. Он там, у ящику, є піт-батончики та капсули, а ванна тут. - Він відсунув одну з панелей - за нею опинилася кімнатка, що містила невелику ванну, раковину та унітаз. - Почувайтеся як вдома, тільки не чіпайте тут нічого, гаразд? - Сказав він і попрямував до виходу в ангар. - Я скоро повернуся.

Ровендер притулив палицю до стіни і повісив капелюха на його наверши, потім витяг з рюкзака пляшку і відкоркував її.

– Отже? - Запитав він, розтягуючись на ліжку.

Єва стояла посеред кімнати, не випускаючи зі стиснутої руки ремінь сумки. Запах машинного масла просочив тут абсолютно все – і набагато сильніше, ніж у «Біжу». Чомусь він більше не заспокоював, як раніше. Дівчинка глибоко зітхнула і сіла на ліжко навпроти друга.

– Отже, це не те, на що я очікувала.

– А чого ти чекала? – спитав Ровендер, розкочуючи свій спальний килимок та ковдру.

– Опинитись у будинку. А не в заваленому сміттям гаражі.

– Це будинок. Це мій будинок, – раптом прокряхтів хтось із далекого кута спальні. Єва скрикнула з переляку і схопилася на ноги.

– Хто там? - спитав Ровендер, вставши і направивши ліхтар у бік джерела звуку.

Голос виходив звідкись з-за двигуна.

- О, це просто я, старий добрий я, - хрипко простяг чийсь голос.

З темряви, кульгаючи і спираючись на ціпок, вийшов старий. Топ-пщщщ. Топ-пщщ. Його сухорляве тіло прикривала забруднена брудно-коричнева довга куртка – майже як у Ровендера. Стрепаний льотний шолом вінчав лисіючу голову. Бруд на щоках різко контрастував з білим волоссям і бородою. Він приклав скрючений палець до губ і прошепотів:

- Тсс. Не кажіть хлопцеві, що я тут. Це його дратує.

Старий усміхнувся, оголивши жовті зуби, і зашаркав у напрямку Єви та Ровендера. Топ-пщщщ лунало при кожному його кроці.

– А цього я розумію, – зауважив Ровендер довірчим пошепком. – У нього, мабуть, є перекодувальник.

Старий зупинився перед парочкою незнайомців і почав розглядати їх обох.

– Ребут! Ребут в компанії прибульця. А я думав, всього побачив за своє життя, – звернувся він до Єви, спираючись на тростину. – Давненько у нас тут не було вихідців із Сховищ. Ох як давненько. – Кілька шрамів перетинали правий бік його зморшкуватого обличчя, тож праве віко майже заплющувало око. Старий підморгнув лівим, недоторканим. – Мене Ван Тернером звати. Але можна Вандед, якщо полювання, - продовжував він, оглядаючи Єву з ніг до голови. – Ти надто юна для новачка. Що, Притулок крекнув?

- Його зруйнували, - відповіла Єва, хоча насилу вловлювала суть розмови. - Один прибулець.

- Цей, чи що? – Ван Тернер тицьнув скрюченим пальцем у Ровендера.

– Ні! - Ровендер осікся і приглушив світло ліхтаря. – То був дорсеанець…

- Та ясний пень, не ти. Так знаю. Ви, сині, – славні хлопці, – сказав Ван Тернер, поплескавши Ровендера по плечу. А потім раптом заспівав: – Сірі злі, сині дарують надію, а симпатичні – щось між. - Він жестом наказав Ровендеру звільнити трохи місця на ліжку. - Двинься, довгий, мені треба завантажитися.

І Ван Тернер сів на ліжко поряд із синім прибульцем. Єва не могла відірвати очей від його густої білої бороди та зморшок навколо очей. Через це він здавався їй представником зовсім іншого виду.