read-books.club » Фантастика » Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк 📚 - Українською

Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

18
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Я бачу, вас цікавить пітьма" автора Іларіон Павлюк. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 11 12 13 ... 134
Перейти на сторінку:
гордість закладу — чебуреки.

Валерка замовив саме їх, тож тепер тримав одного над столом, як ганчірку, і по-гусячому витягував шию, щоб не замурзатися жиром, що стікав із нього. Андрюха забрав із шинквасу свою склянку «Джека Денієлса» і підійшов до столика.

— Смачного, — мовив він, сідаючи навпроти.

— Фафибі… — Валерка піймав зубами нижній край чебурека і голосно втягнув у себе сік. — Не рано для віскача?

— Це бурбон… — Андрій одним ковтком вихилив склянку і скривився.

— Зав’язуй, — занепокоївся Валера. — Як друг тобі кажу.

По телефону Андрюха нічого не сказав йому, і тепер піймав себе на думці, що це невимовно тяжко. Він навіть не уявляв, із чого почати. Та й що про це говорити… Що загинула? Повісилася?

Валерка взяв серветку і розмастив лій по губах.

— Як ти їх їси… — насилу стримуючи огиду, мовив Андрій.

У «Міражі» з його серветками, що не вбирають жиру, і з краном у туалеті, що кашляє крижаною іржею, на чебуреки йому було тяжко навіть дивитися.

— А Аліса твоя як? — Валера весело підморгнув. — На неї ти не так дивився! Кстаті, миритися не надумав?

Андрюха зітхнув, скривившись, як від фізичного болю. Валерка приводив їх сюди, запевняючи, що смачніших чебуреків у Києві нема. Аліса тримала їх двома пальцями — точнісінько, як оце зараз Валерка — і сміялася, бо доводилося ловити край зубами.

— Аліси більше немає, Валер. Учора вночі… Поки я до мами їхав…

Він узяв іще «Джека» і вклав усю історію в п’ять речень. Напій кольору паленого цукру обмивав каламутні скляні стінки масними хвилями. А він наче слухав себе збоку, дивуючись, як йому вдається говорити без емоцій, чітко і правильно добираючи визначень. Наче переповідав матеріали справи… Лише на словах про дитину затнувся. Помовчав. Чекав, коли відпустить невидима рука, що вхопила за горло.

— Одне слово, дитину встигли дістати… — вичавив він. — Вона зараз на апараті… А житиме чи ні — ніхто не знає.

«Від Господа Бога залежить», — нагадала у нього в голові завідувачка реанімації, але він не став повторювати цього Валерці, а натомість одним махом випив свій «Джек» і пішов до шинквасу по наступний. Валера старанно розмащував по обличчю лій, намагаючись втертися серветкою, й мовчав. Тиша була така, аж чути, як у кухні гримить посуд. Інших відвідувачів не було. Смерділо підгорілою олією.

— Виходить, вона дзвонила мені якраз перед тим… А я не взяв трубки. Може, їй вистачило б просто поговорити… А я…

У горлі знову зашкрябало, він замовк, намагаючись опанувати себе. Валера стиха пробурмотів: «Царство Небесне». Андрюха покусав губу. Відвернувся. Мовчав, либонь, зо пів хвилини.

— Себе винуватиш? — тихо спитав Валера.

— Срати, грати… — глухо мовив Андрій, не дивлячись на друга. А тоді звів на нього погляд. Очі були сухі. Тільки судина луснула в лівому. — Я живцем себе жеру, Валерко… Живцем жеру…

Він знову вихилив до дна… Хміль уже шумував у голові далеким морським прибоєм.

— Я зараз… — сказав Андрій.

Плакати при Валерці не хотілося. Усе-таки вони були дуже різні. Валера — з тих, що про них кажуть «простий» і «нормальний». Простий собі трудяга зі стандартно-щасливою сім’єю, двома дітьми і щорічним відпочинком на Кінбурнській косі. Натомість Андрій найбільше у світі й боявся саме такого розміреного і стандартного щастя, як у Валерки. З самого малечку. Відтоді, як підріс настільки, щоб зрозуміти, який схожий у їхньої сім’ї кожен наступний рік на попередній. Кожен червень — на кожен червень, кожен вечір п’ятниці — на вечір п’ятниці… Андрій намагався розповісти про це другові. Друг, як завжди, сказав: «Подобається тобі, Андрюхо, все ускладнювати». Може, так воно і є… Може, так і є…

Він довго вмивався в тамтешньому крихітному туалеті. Потім встромив руки під сушарку, але вона не працювала. Паперових рушників не було, й Андрій абияк розмастив рештки води по обличчю. Відображення дивилося на нього зацькованим поглядом побитого собаки.

«Дзвінки тут узагалі ні до чого, — подумки озвався він до відображення. — Усе значно гірше, братан, ти й сам знаєш».

Андрій повернувся до столу вже з четвертою порцією бурбону. Валерка відводив очі, вочевидь не знаючи, як і що казати другові за такої ситуації. Він зосереджено масажував серветкою пальці, намагаючись витерти жир, але той не вбирався. Валерка зіжмакав серветку, кинув на купу таких самих і, зітхнувши, витягнув нову.

— Послухай, Андрюш, — нарешті мовив він, поглянувши на друга. — Там, у тубзіку, мило єсть?

Андрій не стримав усмішки.

— Валер, це найгівняніше на світі співчуття, ти в курсі?

— Та я ж просто…

Озирнувшись, Валера сягнув до штори й гидливо витер пальці об тканину. Вагаючись, подивився на них. А тоді тернув об джинси і задоволено крекнув.

— Я той-во… Реально в шоці сиджу, — сказав він. — Не знаю, шо його й сказать… Ти ж любив її, а тут — отаке.

— У тому-то й діло, що ні, — похмуро сказав Андрій.

— Хто — ні? — перепитав Валерка.

— Любити треба вміть, Валер. А я поки і не пробував… Коли вона сказала, що вагітна, — втік. Міг би лишитися, якби хотів? Міг би. Але не хотів. Не хотів із нею дітей. Вираховував усі оті дні з калькулятором… А хіба не все одно, якщо розібратися? Вона ж мене не зраджувала! Я пішов отоді — і з кінцями. У неї було своє життя. Потім я повернувся… Та яка різниця, чия дитина! От ти знаєш?

Валерка хитнув головою.

— Правильно — ніякої, — тихо сказав Андрій. — Якщо любиш — ніякої. А взяв учора трубку чи ні — то вже таке… Деталі. А ось те, що казав «люблю», а сам, виявляється, не любив… Ось де банан, Валерчику…

— Який банан? — несміливо спитав Валера.

— У легіоні так зальот називали. А я той іще бананейро…

Андрій зітхнув і витріщився в цератову скатертину.

— Знаєш, Валер, який був мій перший банан у легіоні… Я два кіло м’яса спер в офіцерській їдальні. Не для себе, ясно… Нас в учебці впроголодь тримали. Навмисно: зайвих відсіювали. А я чергував в офіцерській їдальні. Ну й пацанам на вікенд… Посмажити… Баранина — добрячий такий шмат. Ну і взнали хто. Прийшли в казарму. Усіх на підлогу, відтискатися, а мене — за стіл. І отакезну миску паельї ставлять. Смачна! Здуріти можна… Тільки там порцій двадцять, мабуть, Валер. Поки не з’їси — всі відтискаються. Ти їси — вони корчаться. Отаке-от. Я годину її, мабуть, їв… Годину… — він звів на Валерку тяжкий погляд — і наче вмить постарів років на десять. — А тут вийшло, що я не м’ясо спер, а урвав собі

1 ... 11 12 13 ... 134
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"