Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

йому рота, а влити до горлянки напій не було як, голова була опущена додолу, наскільки це було можливо згідно з анатомією; він лежав на тій кризі плечима до неба, обличчям до землі, наче притиснутий прозорими плитами знизу й згори, перш ніж устиг з-поміж них виповзти. Тоді я зміркував, що в кращому разі ми подаруємо йому ще кілька годин життя, — або скоротимо муки: чи був би то гірший вихід? Якби він дійсно міг отямитися перед смертю… Ті, хто гинуть від морозу, зазвичай просто засинають, ніби не усвідомлюючи неминучої смерти, так мені казали. То навіщо ж його будити? Половина його внутрішніх органів, кишківник, печінка, підшлункова залоза, нирки, мабуть, уже перетворилися на тверді шматки льоду. А що він дихає, — вже не людина, — то в трупа також продовжують рости нігті й волосся.

… Я провів рукою йому по грудях (він був у грубій конопляній сорочині), щоб упевнитися, доки сягає життя. Рука — тут Тадеуш Кожинський підняв праву руку до умбри лампи й розчепірив перед нею чорні кукси — зісковзнула до криги: може кінь поворушився піді мною, може я втратив орієнтацію в одуряючому холоді… я торкнувся криги. Й примерз. Я, мабуть, жахливо кричав, мені казали, що я волав, наче з мене здирали шкіру. Справді, шкіра відходила від тіла, як подертий папір. Кінь сполохався, відстрибнув і від криги, й від багаття. Я упав. Пальці, — він поворушив перед лампою тим, що залишилося від них, наче граючись відображенням тіней, — залишилися у кризі. Я впав на бурульку, вибив собі кілька зубів, розтяв шкіру. Тому й шрам.

Він нахилився до мене посміхаючись. Шрам викривлювався на його обличчі симетрично до позбавленої радости посмішки: груба лінія, наче слід після дуельної кулі.

— Мене відтягли. Обв’язали руку. Мороз запік рани. Напоїли тією горілкою, якою я хотів напоїти хлопця у кризі. Я спав. Уранці юнак уже не дихав, повіки, ніс, уста заросли йому темною памороззю. Я пішов туди з високим смолоскипом, випалив пальці з криги, вони відпали через кілька хвилин. Увесь великий палець, шматки трьох інших. За ніч вони встигли глибоко вмерзнути в бурульник. Чи відтиснулися у ньому наче їхні форми? Я придивився до великого пальця. Він був відкушений, сліди чіткі, порваний м’яз біля основи, а в ньому стирчав, затиснутий між кісткою і хрящем, зуб, мій кутній зуб, якого я втратив під час падіння.

Тадеуш Кожинський відчинив японську лаковану шкатулку. У ній лежав замшевий згорточок у формі й розміру цигари. Він вийняв його й акуратно розгорнув матерію.

Великий палець виглядав наче муміфікований, скам’янілий — рівномірно чорний, рівний, з нігтем, врослим у щільно й гладко натягнуту шкіру. Пан Кожинський перекотив його на замші, повертаючи до воскового світла гасової лампи інший бік основи великого пальця, де — я аж нахилився над столом — де з темної кістки стирчав жовтий корінь зуба.

Домашній годинник пробив пів на дев’яту.

Пан Тадеуш тихо засміявся. Я подивився на нього з подивом: чи пояснить він тепер жарт? Він не жартував, він сам дивився на великий палець з похмурою задумою.

— Я шукав оті вибиті зуби в траві й у грязюці, й у снігу, але не знайшов. Повернувшись, я про все доповів моєму майстрові, передав фото. Брати з Франції вже дуже цікавилися лютими, мене попросили зібрати подальшу інформацію. Спершу росіяни не вдавалися у прифронтових губерніях Криги до надмірної цензури. Я не міг приділяти цьому заняттю багато часу, але відколи люті дісталися до Варшави… — він підвів на мене погляд. — Що дослівно тобі сказали про батька?

Я повторив йому.

Він похитав головою.

— Розмовляє… Зимовики — ті, хто пережили наближення лютого, — це зазвичай просто бідняки, яким пощастило в нещасті після того, як вони заснули на вулиці п’яні. Міністерство Зими їх використовує й платить їм, щоб вони наводили в місті лад після лютих, якщо вже той дотик зробив їх стійкими до холоду.

— Може ж бути й по-іншому, може бути навпаки.

— Перепрошую? — він холодно нахилився до мене, знову занурюючи напружене обличчя у хмару жовтого світіння над тьмяною стільницею.

— Кажу, — я затнувся, — кажу, що це хибний діагноз. Ми лише знаємо, що ті, хто виживають, надзвичайно стійкі до морозу, — але ж, власне, вони би не вижили, якби не були стійкими, чи не так?

— Я не впевнений, до чого…

— Чи каторга також робить сибіряків надзвичайно стійкими й витривалими? Чи просто слабші не повертаються, отож ми взагалі не беремо їх до уваги? Можливо, немає жодної чудової переміни — лише добір.

Він випростався, знову зникаючи в тіні.

— Так, я розумію, ви маєте рацію.

— Причина й наслідок — це ілюзії слабкого розуму, — пробурмотів я.

Він поволі дихав у сутінках.

— Пане Бенеку, — продовжив він лагідно за мить, — навіть якщо ваш батько зимовик… Правду кажучи, я не знаю, що гірше. Послухайте. Навіщо я вам це розповідаю. Навесні двадцять першого до мене дійшла звістка, що певна особа шукає добровольців, щоб кинути бомби в гніздо лютих. Її ув’язнила охранка: той есер, який мав йому виготовити бомби, виявився аґентом охранки. Але вже начебто зголосилися добровольці, які стверджували, що здатні наблизитися до гнізда, ба навіть вкласти бомбу всередину, й що вони зроблять це за відповідну плату, мартинівці-ренеґати. Тоді-то я почув про секту святого Мартина. Її члени свідомо йдуть в обійми лютого. Вони вмирають, звичайно, замерзлі на смерть. Існують ступені, рівні втаємничення, а радше — рівні безумства. На скільки наблизиться такий віруючий? Два метри. Метр. На секунду; може, витримає довше. Можна затримати подих, це допомагає, якщо повітря від лютого не входить у легені. Підійдеш занадто близько й глибоко вдихнеш — падаєш трупом, серце зупиняється. Вони того вчаться. Купаються в ополонках. Сплять у снігу. Уповільнюють кров у жилах, уповільнюють серцевий ритм. Рухаються поволі, не говорять, не їдять, тільки п’ють рідини, реґулярно роблять кровопускання, реґулярно ковтають кригу. Начебто, до них належить і Распутін — для умертвіння плоті плаває у Неві під крижинами. Начебто мартинівці найвищого втаємничення справді торкаються — не порожніх теплих бурульників, а самих лютих. Ніхто таких майстрів Зими не зустрічав. Можливо, вони живуть там, у Сибіру.

… Кажеш, що Філіп Ґерославський розмовляє з лютими. Так тобі сказали, — він загорнув мертвий великий палець у м’яку матерію, сховав його до шкатулки. — Якщо не мусиш, якщо маєш вибір… може, було би розсудливіше, якби ти уникнув цієї зустрічі.

Він підвівся.

— А гроші забери.

— Дякую.

Щодо різних кредиторів спрацьовують різні тактики. Є й такі, стосовно