Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Потім їм показують кімнати, які не бачив ніхто, крім самих вартових. Потаємні кімнати, зачинені кімнати, забуті кімнати. Новачки йдуть далі за будь-якого мешканця, за будь-якого аколіта. Вони запалюють свічки та бачать те, чого більше ніхто не бачить. Вони бачать те, що було в минулому.

Їм не можна розпитувати. Тільки дивитись. Вартового приводять до маленької кімнатки, де палає вогонь і стоїть стілець. Кандидата саджають на нього та ставлять одне-єдине запитання: «Чи ти зможеш віддати за це життя своє?»

І вони відповідають «так» або «ні».

Ті, хто сказав «так», залишаються на стільці.

Їм на очі надягають пов’язку, а руки зв’язують за спиною. Їхні мантії чи сорочки поправляють так, щоб було видно груди.

Невидимий художник знову і знову протинає шкіру голкою із чорнилом.

Меч завдовжки, мабуть, десь сантиметр чи півтора з’являється на грудях кожного вартового.

Кожен меч унікальний. Його виготовили для певного вартового і більше ні для кого іншого. Одні з них прості, другі вигадливі й пишні, з найменшими деталями, що зображені чорним, сепією або золотим кольором.

Якщо потенційний кандидат відповідає «ні», то виготовлений для нього меч заносять до каталогу й більше ніколи не малюють такий на шкірі.

Мало хто відмовляється після всього, що вони тут побачили. Дуже мало хто.

Тим, хто відмовляється, на очі теж надягають пов’язку, а руки зв’язують за спиною.

Довгу гостру голку встромляють швидко, протинаючи серце. Відносно безболісна смерть.

Тут, у цій кімнаті, уже занадто пізно обирати інший шлях, тим паче після всього побаченого. Їм дозволяють відмовитися бути вартовими, проте альтернатива в них одна.

Розрізнити вартових неможливо. Вони не носять мантій чи уніформ. Їхні завдання весь час змінюються. Більшість залишається в Гавані, однак кілька блукає поверхнею — їх не помічають і не бачать. Золотий порох на долонях нічого не означає для тих, хто не розуміє його значення. А татуювання з мечем легко заховати.

Можливо, помітити їхню службу складно, але вона триває. Вони знають, чому саме служать і що саме захищають. Вартові розуміють, ким стали, і це єдине, що має значення. Вони розуміють, що таке бути вартовим, який має завжди бути готовим до смерті.

Бути вартовим — це носити смерть на грудях.

Закарі Езра Роулінз стоїть у коридорі й глипає на клаптик паперу для записів, коли із салону виходить Кет, знову загорнута в кілька шарів зимового одягу.

— Гей, ти досі тут! — зауважує вона.

Закарі стуляє папірчик і кладе до кишені.

— Тобі хтось колись казав, що ти напрочуд спостережлива? — цікавиться він, і Кет штурхає його в руку. — Оце мені по заслузі.

— Ми з Лексі йдемо до «Грифона» чогось випити. Хочеш — приєднуйся до нас, — пропонує дівчина, вказуючи через плече на студентку-театралку з дредами, яка вже натягає на себе пальто.

— Авжеж, — погоджується Закарі. Бібліотека зараз зачинена, тож дослідити свою підказку з кишені він не зможе, а в «Реготливому грифоні» подають смачний «Сайдкар»[12].

Вони втрьох прокладають собі шлях у снігу з кампусу до центру міста, де під нічним небом сяє невеличка вуличка з барами й ресторанами, а дерева обабіч хідника сховали свої гілки в крижані пальта.

Обговорюють кілька старих тем, а потім Кет і Лексі переказують дискусію з минулого заняття Закарі й саме описують йому театри на специфічних майданчиках, коли дістаються до бару.

— Не знаю, я не великий прихильник залучення публіки, — зізнається Закарі й сідає за столик у кутку. Він уже й забув, як йому подобається цей бар з темним деревом і звичайними старими лампочками в неоднакових старовинних світильниках, що освітлюють залу.

— Я ненавиджу залучення публіки, — запевняє його Лексі. — Ідеться про значно автономніші п’єси, коли йдеш туди, куди хочеш, і сам вирішуєш, що дивитися.

— А як тоді ви можете бути певні, що кожен конкретний глядач побачить увесь сюжет?

— Гарантувати це неможливо, але, якщо забезпечити їх достатнім видовищем, вони, сподіваюся, зможуть скласти всі шматочки докупи.

Студенти замовляють коктейлі й половину закусок з меню, а Лексі описує Закарі свій дипломний проєкт — п’єсу, у якій, окрім усього іншого, потрібно розшифровувати підказки й ходити в різні місця, щоб побачити там частини вистави.

— Ти можеш повірити, що вона не геймер? — запитує Кет.

— Це неабияк дивує, — зізнається Закарі, а Лексі сміється.

— Мене це ніколи якось не цікавило, — пояснює їм дівчина. — До того ж ти маєш визнати, що це трохи відлякує оточення.

— Справедливе зауваження, — погоджується хлопець. — Але театральні штуки, якими ти захоплена, схоже, теж недалеко подалися.

— Їй потрібні ігри для новачків, — втручається Кет.

Між сьорбанням коктейлів і куштуванням загорнутих у бекон фініків та занурених у лавандовий мед підсмажених кульок козячого сиру вона складає список ігор, які можуть сподобатися Лексі. Утім, дівчина скептично ставиться до того, що для проходження деяких ігор може знадобитися сотня годин.

— Це божевілля, — каже вона, сьорбаючи свій «Віскі сауер»[13]. — Ви що, друзі, ніколи не спите?

— Сон для слабаків, — озивається Кет, дописуючи на серветку ще кілька назв.

Десь позаду падає таця з напоями, і вони зойкають хором.

— Сподіваюся, це були не наші, — каже Лексі, визираючи з-за хлопцевого плеча на розкидані склянки та знічену офіціантку.

— Ти починаєш жити в грі, — зауважує Закарі, коли вони повертаються до розмови й до теми, яку з Кет уже обговорював. — Значно довше, ніж у книжці, фільмі чи п’єсі. Знаєш, як співвідносяться справжній час і час в історії? З оповідок викидають усе нудне й стисло переказують усе важливе. У довгих РПГ є щось правдоподібніше — час відводиться на мандри пустелею, розмову або зависання в барі. Можливо, це не надто схоже на справжнє життя, але, по суті, більше схоже на нього, ніж кіно, телешоу чи роман. — Від цієї думки після останніх подій та алкоголю Закарі стає трохи млосно, і він, перепросивши, іде до вбиральні.

Однак там шпалери з вікторіанськими принтами, нескінченно відбиваючись у дзеркалах, не надто допомагають побороти запаморочення. Хлопець знімає окуляри, кладе їх біля умивальника та бризкає в обличчя холодною водою.

Потім утуплюється у своє нечітке туманне віддзеркалення.

Олдскульний джаз, що грає в залі із затишною гучністю, у цьому крихітному приміщенні гучнішає, і Закарі почувається некомфортно, наче провалюється в часі.

Розмитий юнак у