Читати книгу - "Коханці юстиції"

Кіно могло все. Від нього йшли обертом голови й вискакували з грудей серця.

2

Історію, що її вже саме час починати, мені розказав батько. На час, коли вона трапилась, йому було дев’ять.

Як і більшість його ровесників, батько широко розплющеними очима задивлявся на вуличну братву, плануючи в недалекому відносно майбутньому взяти з неї приклад і влитися в її лави. Королем міста, блискучим і бездоганним, на той час був такий собі Фелюсь, мешканець пролетарської Гірки. Прізвище він мав німецьке — Гоппе, але за прізвищем його знало не так і багато людей. Гоппе? Який ще Гоппе? Куди важливіші були його прізвиська, а з-поміж них — «Фербенкс», «Пірат» і «Зорро».

У свої молоді літа Фелюсь «Фербенкс» уже встиг посидіти в каталажці, навчитися грати свінґ на перкусії й повиступати за «Гірку» у футбол. Саме за нього він і відсидів: одного разу ударом із двадцяти п’яти метрів Фелюсь убив воротаря «Ревери». Я тут нітрохи не жартую й не вигадую. М’яч після Фелюсевого удару воротар прийняв, після чого як стій упав долілиць, калачиком згорнувшись ідеально посередині свого майданчика. Всі спершу подумали, ніби це він так перестрахувався, щоб часом не випустити м’яч під ноги комусь із нападників «Гірки». От зараз він підведеться і виб’є його далеко в поле. Але воротар лежав і не ворушився. І коли суддя, зупинивши гру, нахилився над ним, а потім разом із помічниками перевернув його навзнак, до всіх дійшло, що трапилося щось дуже погане.

Воротар загинув на місці від потрапляння м’ячем у сонячне сплетіння, чи, як тоді казали, в ямку. Відсидівши кілька тижнів у міському арешті, Фелюсь вийшов на волю. Кримінальної справи на нього зліпити не вдалося за відсутністю складу злочину. Хоч надалі його обмежили у гравецьких правах: він не смів завдавати ударів правою ногою і під час матчів мусив носити на ній широку яскраво-червону пов’язку. За таких умов гра перестала йому йти, і невдовзі він попрощався з футболом, принаймні з великим.

Подібно до всіх своїх попередників, королів міста, Фелюсь жив головним чином із ринкової данини. За ним стояв увесь рекет, на ньому числилося кілька підпільних казино і птахорізок та деякий інший дріб’язок, не рахуючи жебрацьких мереж і двох-трьох перукарень. Його найближче оточення становили відомі не тільки в місті, але й в околицях зарізяки Шайбус, Оклея-Менший, Мулярчик і Малярчук, Свенссон, Дронґаль, брати Шуфлери, СлєДзюньо, обидва Фірлеї та Ярко (Яйко) Пархуць.

Батько як міг, віддано й по-дитячому, прагнув наслідувати Фелюся. У дев’ятилітньому віці таке дається складно. Але цього так само прагнули десятки й сотні батькових ровесників і старших друзяк — по всьому місту, по всіх його районах. Бо всі вони ревно відвідували кінотеатри, й самі тільки назви — «Уранія», «Олімпія», «Варшава», «Тон» — лунали для них, як музика обіцяного раю. Всі вони переживали палку потребу в гідних наслідування героях.

А сам Фелюсь виразно наслідував актора Дуґласа Фербенкса, тільки радше не тодішнього, не сучасного їм Фербенкса, а десятиліттям молодшого, з німих фільмів 1920-х років. Хоча кульчик у лівому вусі Фелюсь почав носити щойно після виходу на екрани «Особистого життя Дон Жуана», себто десь із середини 30-х.

То був час, коли він остаточно і, здавалося, на довгі роки утвердився на позиції короля. Вміло нав’язуючи свою волю братві та різко придушуючи будь-які локальні форми спротиву, Фелюсь поступово підминав під себе дедалі більше територій. Їхні ватажки зазвичай капітулювали без особливого примусу чи відчуття поразки: Фелюсь умів переконати і притягнути на свій бік. І все ж це не завжди давалось йому легко.

Приблизно на третьому році його панування зчинили бунт бельведерські. Слід зазначити, що Бельведер завжди був доволі твердим опонентом Гірки, певний час навіть велися розмови про відокремлення цього незговірливого району від решти міста, внаслідок чого заговорилось уголос про «бельведерський сепаратизм». Дійшло врешті до того, що Бельведер відмовився визнавати Фелюся королем і сплачувати данину самогоном та повіями — всім тим, чим він зазвичай тільки й міг заплатити.

Фелюсь та його найближче оточення змушені були вдатися до контрзаходів, не допускаючи поширення «бельведерської зарази» на решту районів.

Щоосені, на межі вересня й жовтня, в місті гастролював пересувний цирк «Ваґабундо», розбиваючи табір на протилежному березі Бистриці в Пасічній. Станом на другу половину 30-х років то була вже досить підозріла і вельми потріпана кількасотлітньою історією контора, що витоками своїми сягала замалим не осені середньовіччя. Забігаючи наперед, зазначу: від остаточного розброду й ганьби цирк «Ваґабундо» парадоксальним чином порятувала Друга світова війна, наслідком якої рештки цього вкрай каламутного збіговиська опинилися за океаном.

Утім і в найбезславніші свої часи цирк «Ваґабундо» зберігав одну-дві жменьки вірних фанатів. Пальму першості серед них слід було б віддати верхівці бельведерських, зокрема їхньому лідерові на прізвисько Фризура, простодушному й тупуватому ґевалові, що просто-таки жити не міг без циркових вистав. На цій слабкості й вирішено було зіграти.

Фризура та ще двоє його кумпелів, чиї наймення батько, попри всі свої зусилля, згадати так і не зміг, отримали підроблені іменні запрошення (начебто від самого директора цирку монсиньйора Ананди) «уславити присутністю десятитисячну ювілейну виставу». Забувши про все на світі з елементарною обачністю включно, вони помчали кабріолетом у бік Пасічної, радісно обговорюючи можливі деталі фантастичного дійства і заздалегідь смакуючи номер із бородатою жінкою. Однак потрапити під омріяне шатро їм не судилося. Фелюсь та його бійці, числом уп’ятеро більшим за бельведерських, уже підстерігали їх на пустирі перед цирковим містечком. Далі почалося те, що міські хронікери й досі називають Великою Пасічнянською масакрою. Чого тільки не було в ній задіяно! Ланцюги, киї, кастети, ножі — всьому знайшлося вміле, а часом і майстерне застосування. Обидва Фризурині кумпелі досить швидко визнали себе переможеними, а відтак, стоячи на колінах, попросили Фелюся про владу і зверхність, без чого живими не вийшли б. Сам же Фризура не мав іншого відступу, крім як стрибнути в бурхливі річкові води. Там його й накрило. Нещадно погаратане об каміння тіло бельведерського самозванця витягли з річки гаками значно нижче — за Вовчинецькими пагорбами, де дві Бистриці врешті зливаються в одну. Міська управа дозволила поховати його на центральній алеї Нового цвинтаря, поруч із професорами гімназії та міськими поетами.

Отакі були ті часи, епоха Фелюся, і хто знає, скільки б вона ще