Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

його і перенесла від’їзд на наступний день. Ми прокинулися вранці щасливі, що провели ніч разом: було так чудово витягнути ногу й відчути після забуття сну, що він поряд у ліжку. Це був переддень Різдва, і ми пішли купувати подарунки. Мій від’їзд кожної години переносився, і його теж. Тільки під вечір я з валізами провела його до автівки, ніяк не знаходячи в собі сили розлучитися. Нарешті він завів двигун, рушив і зник у потоці машин. Я ледве доповзла з валізами від площі Республіки до вокзалу, але занадто пізно. Потяг відправився кілька хвилин тому. Моєму розпачу не було краю: раніше півночі я до Флоренції вже б не добралася. Але що поробиш, я здалася й зателефонувала додому. Відповів П’єтро:

– Де ти?

– У Римі, потяг стоїть на вокзалі й невідомо, коли рушить.

– От халепа з нашою залізницею! Сказати дівчаткам, що на Святвечір тебе не буде?

– Так, напевне, я не встигну.

Він реготнув і поклав слухавку.

Я їхала в абсолютно порожньому й холодному потязі, навіть провідника не було видно. Здавалося, ніби я втратила все, що мала, і їду в нікуди в полоні журби. Від цього почуття провини ще більше зростало. До Флоренції я прибула після півночі, таксі не було. Я тягла за собою валізи зимними безлюдними вулицями, навіть різдвяні дзвони вже давним-давно замовкли. Відімкнула двері ключами. У квартирі було темно і аж занадто тихо. Я пройшлася кімнатами: ніяких ознак ні дівчаток, ні Аделе. Виморена, нажахана, у повному розпачі, я шукала хоча б записку з поясненням, куди вони поділися. Нічого не було.

У квартирі панувала бездоганна чистота.

12

У голову лізли різні думки, одна страшніша за іншу. А що, як Деде або Ельза травмувалися і П’єтро з матір’ю повезли їх до лікарні? А раптом мій чоловік потрапив у лікарню, бо завдав собі шкоди в припадку божевілля, й Аделе сиділа біля нього разом із дітьми?

Я блукала по квартирі, охоплена страхом, і не знала, що робити. Врешті подумала, що свекруха, напевно, повідомила б Маріарозі, якби щось сталося. І хоча була вже третя година ночі, я наважилася їй зателефонувати. Маріароза відповіла не відразу, мені довелося довго дзвонити, щоб розбуркати її від сну. Та врешті я дізналася від неї, що Аделе вирішила відвезти дівчаток до Генуї (вони поїхали два дні тому), щоб дати нам із П’єтро змогу без зайвих перешкод з’ясувати стосунки, а Деде та Ельзі – спокійно провести різдвяні канікули.

Ця новина, з одного боку, мене заспокоїла, а з другого – розлютила. П’єтро мені збрехав: коли я йому телефонувала, він уже знав, що не буде ніякої вечері, що діти на мене не чекають, що вони поїхали з бабусею. А Аделе? Як вона насмілилася забрати моїх дітей?! Я випалила все це Маріарозі, та мене мовчки вислухала. Я запитала: «Я в усьому винна? Заслужила те, що зі мною відбувається?» Вона відповіла мені сухо, але її слова підбадьорили. Сказала, що, на її думку, я мала право жити так, як вважаю за краще, і мусила й надалі вчитися і писати. А тому вона завжди готова прийняти мене з дітьми у разі потреби.

Її слова мене заспокоїли, але заснути не вдалося. У грудях аж пекло від страху, гніву, бажання бути з Ніно, злості через те, що він, хай там як, святкує разом із сім’єю, з Альбертіно, а я тепер самотня жінка, що сидить у порожньому домі. О дев’ятій ранку я почула, як відчиняються двері: то був П’єтро. Я відразу накинулася на нього: «Чому ти віддав дітей матері без мого дозволу?» Вигляд у нього був неохайний, обличчя неголене, від нього тхнуло вином, але він здавався тверезим. Він ніяк не реагував на мої крики, тільки повторював утомлено: «У мене купа справ, я не можу за ними доглядати. А в тебе – коханець, ти на них не маєш часу».

Я примусила його сісти на кухні. Спробувала заспокоїтися і промовила:

– Нам треба домовитися.

– Поясни, будь ласка, про що домовитися.

– Діти житимуть зі мною, а ти зможеш бачитися з ними у вихідні.

– У вихідні де саме?

– У мене вдома.

– А де твій дім?

– Я ще не знаю, потім вирішу: або тут, або в Мілані, або в Неаполі.

Досить було одного слова: Неаполь. Як тільки він його почув, то аж підскочив. Вирячив очі, роззявив рота, ніби хотів мене вкусити, підняв руку, стиснувши її в кулак із таким лютим виразом обличчя, що я перелякалася. Та мить видалася мені вічністю. З крану крапала вода, гудів холодильник, надворі хтось реготав. П’єтро – здоровий, великі кісточки пальців аж побіліли від напруги. Він вже якось мене ударив, і я розуміла, що зараз ударить із такою силою, що приб’є на місці, а тому рвучко підняла над головою руки, щоб захиститися. Він несподівано передумав, різко повернувся і щосили гепнув раз, другий, третій по металевій шафі, у якій я тримала швабри. Він би гепав ще, якби я не вхопила його за плече з криками: «Годі, припини, тобі ж боляче!»

У підсумку страхи, які охопили мене після повернення додому, справдилися: ми опинилися в лікарні. Йому наклали гіпс, дорогою додому він аж повеселішав. Я пригадала, що сьогодні Різдво, і приготувала щось поїсти. Ми сіли за стіл, він несподівано сказав:

– Учора я телефонував твоїй матері.

Я аж підскочила:

– Як тобі таке спало на думку?!

– Ну, хтось же мусив їй сказати. Я розповів їй про те, що ти мені зробила.

– Я сама мала сповістити її.

– Чому це? Ти б наговорила їй брехні, як це робила зі мною.

Я розлютилася, але спробувала стриматися, бо боялася, що він знову почне ламати собі кістки, щоб не кидатися на мене. Однак побачила, що він спокійно усміхається, поглядаючи на загіпсовану руку.

– Отже, я не можу керувати машиною.

– А куди ти зібрався їхати?

– На вокзал.

Так я дізналася, що моя мати сіла в потяг на Різдво, хоч у цей день мала купу справ удома, і скоро буде тут.

13

Мені дуже кортіло зникнути. Я думала податися до Неаполя – втекти до міста моєї матері саме тоді, коли вона їхала до мого – і побути хоч трохи в спокої разом із Ніно. Але я нікуди не поїхала. Хай я змінилася, але в душі все одно лишалася відповідальною особою, яка ніколи не уникала своїх обов’язків. «Зрештою, – подумалося мені, – що такого вона може зробити? Я доросла жінка, а не дівчинка. Хіба що навезе смаколиків, як на Різдво десять років тому, коли я захворіла і вона приїхала до мене в гуртожиток Нормальної школи».

Ми разом із П’єтро поїхали на вокзал зустрічати матір, за