Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

Я розридалася. То було найжорсткіше зі всього, що я прочитала, відколи вийшла книжка, і то не в якійсь малотиражці, а в найбільшій газеті Італії. Та найнестерпнішим мені здалося те, що посеред цього образливого тексту красувалася світлина, на якій я усміхаюся. Додому я повернулася пішки, перед тим позбувшись газети. Я побоювалась, що мати прочитає рецензію і використає її проти мене. Я була певна, що вона б охоче додала її до своєї колекції, щоб колоти мені нею очі щоразу, як я їй допікаю.

Удома чекав стіл, накритий лише для мене. Батько був на роботі, мати пішла до сусідки у якійсь справі, а брати й сестра вже пообідали. Я запхнула в себе макарони та картоплю й стала перечитувати рядки зі своєї книжки. У розпачі я думала: «Може, вона й справді нічого не варта, може, книжку опублікували, лише щоб зробити ласку Аделе. Звідки в мене взялися такі безживні фрази, такі банальні міркування? Яка ж це халтура, скільки зайвих ком – ні, більше я не писатиму». Я дедалі глибше западала в зневіру, знемагаючи від огиди до їжі та до книжки, аж доки не прийшла Еліза й не простягла мені папірець. Його передала синьйора Спаньйоло, яка ласкаво погодилася, щоб на її номер телефонували ті, кому терміново потрібно щось мені передати. На папірці було написано, що мені телефонували три особи: Джина Медотті, прес-секретарка видавництва, Аделе і П’єтро.

Ці три імені, записані невправною рукою синьйори Спаньйоло, раптом викристалізували думку, яка ще хвилину тому таїлась десь у глибині моєї душі. Злі слова чоловіка в окулярах з товстими скельцями швидко ширилися і впродовж дня дістануться до найдальших куточків. Їх уже прочитали П’єтро, його родина, дирекція видавництва. Можливо, вони дійшли вже й до Ніно. Можливо, їх саме читають мої викладачі з Пізи. Поза сумнівом, вони привернули увагу викладачки Ґальяні та її дітей. А може, їх прочитала й Ліла. Я знову вибухнула плачем, лякаючи Елізу.

– Що з тобою, Лену?

– Мені недобре.

– Запарити тобі ромашки?

– Так.

Але на ромашку часу не було. У двері постукали, прийшла Роза Спаньйоло. Дещо засапавшись від бігу по сходах, вона радісно повідомила, що знову телефонує мій наречений, він зараз на лінії, який приємний голос, який чудовий північний акцент. Я побігла до телефона, сто разів перепрошуючи за клопіт. П’єтро намагався втішати мене, сказав, що його мати просила не падати духом, адже найважливіше, що про книжку говорять. Але я майже кричала, дивуючи синьйору Спаньйоло, яка знала мене як дівчину тиху: «Яке мені діло до того, що про неї говорять, якщо говорять погано?» Він знову спробував заспокоїти мене й додав: «Завтра вийде стаття в газеті “Унітá”». Я завершила розмову холодно: «Краще б про мене всі забули».

Уночі я очей не склепила. Уранці не могла стриматися й побігла купувати «Уніту». Я почала поспіхом гортати її ще біля газетного кіоску, за кілька кроків від моєї початкової школи.

Переді мною знов було моє фото, те саме, що й в «Корр’єре», але цього разу не посередині статті, а вгорі, поруч із заголовком: «Молоді бунтівники і старі реакціонери. Про книжку Елени Ґреко». Я ніколи не чула прізвища автора статті, але це, безперечно, був хтось, хто вмів писати, і слова його були мені бальзамом на душу. Він безоглядно хвалив мій роман і дощенту розносив авторитетного професора в окулярах з товстими скельцями. Додому я повернулась наснажена, майже в доброму гуморі. Погортала книжку, і тепер мені здалося, що вона гарно структурована і вправно написана. Мати непривітно спитала: «Ти що, виграла в лотерею?» Нічого їй не кажучи, я лишила газету на кухонному столі.

Під вечір знов з’явилася синьйора Спаньйоло – мене просили до телефона. Я збентежилась і ще раз почала вибачатися за клопіт, але вона сказала, що щаслива бути корисною такій дівчині, як я, і стала розсипатися компліментами. «Джильйолі не пощастило, – зітхала вона, спускаючись сходами, – з тринадцяти років батько взяв її на роботу в кондитерську “Солара”, і добре, що вона хоч заручилася з Мікеле, інакше довелося б їй гарувати все життя». Вона відчинила двері і впустила мене в коридор до телефона, що висів на стіні. Я помітила, що вона навмисне поставила біля апарата стілець, щоб мені було зручно – у нас з великим пієтетом ставилися до освічених людей. Здобути освіту вважалося спритним ходом більш кмітливої молоді, яка таким чином могла уникнути тяжкої праці. «Як мені пояснити цій жінці, – думала я, – що з шестирічного віку я стала рабинею літер і цифр, що мій гарний настрій залежить від удалого їх поєднання, що радість від успіху буває рідко, вона скороминуща і триває годину, півдня, добу?»

– Ти читала? – спитала мене Аделе.

– Так.

– Задоволена?

– Так.

– Тоді ось тобі ще одна хороша новина: книжка починає добре продаватися, якщо так піде й далі, надрукуємо ще один наклад.

– Що це значить?

– Це значить, що наш приятель з «Корр’єре» гадав, що знищить нас, а натомість тільки допоміг. Бувай, Елено, насолоджуйся успіхом.

11

У наступні дні я усвідомила, що книжка справді добре продається. Найвиразнішою ознакою цього були щоразу частіші дзвінки Джини, яка то повідомляла мені про замітку в якійсь газеті, то попереджала про виступи в книгарнях і культурних осередках, ніколи не забуваючи на прощання сказати кілька лагідних слів: «Це успіх, синьйорино Ґреко, мої вітання». «Дякую», – казала я, але задоволення це мені не приносило. Замітки в газетах здавались мені поверховими, вони повторювали або захоплений відгук в «Уніті», або нищівну критику в «Корр’єре». І хоч Джина торочила, що негативні відгуки теж допомагають продажам, вони все одно ранили мене, і я тривожно очікувала наступної порції схвальних слів, які мали б урівноважити несхвальні й заспокоїти мене. Хай там як, я перестала приховувати від матері осудливі рецензії і давала їй усі – і добрі, і погані. Вона починала читати їх по складах, з непривітним виразом обличчя, але ніколи їй не вдавалося дійти далі, ніж чотири-п’ять перших рядків, вона відразу знаходила привід посваритися або ж з нудьги віддавалася своїй манії колекціонування вирізок. Вона хотіла наповнити ними цілий альбом і нарікала, коли мені нічого було їй дати, бо боялася, що лишаться порожні аркуші.

Рецензія, яка в той час найбільше вразила мене, з’явилася в газеті «Рома». Вона фраза за фразою повторювала відгук у «Корр’єре», але закрутистим стилем, і в кінці маніакально втокмачувала читачеві одну-єдину думку: жінки втрачають усі гальма, і щоб зрозуміти це,