Читати книгу - "Престиж"

публіки, миттєво об’єдную їх в один ланцюг, який високо піднімаю над головою, демонструючи його всій залі. Дозволивши комусь із добровольців тицьнути пальцем у будь-яке місце ланцюга, я з’єдную і роз’єдную ланки саме там, де було вказано. Швидко складаю і розбираю якусь фігуру з кількох кілець, нанизуючи їх собі на руку чи на шию. Наприкінці номера глядачі побачать (або подумають, що бачать… див. вище), що я знову тримаю в руках десять важких відокремлених кілець.

Як це досягається? Відповідь — багаторічна практика. Само собою, існує певний секрет, але я не маю права розголошувати його, оскільки номер зберігає популярність і входить до репертуару багатьох фокусників. Йдеться про трюк, ілюзію, видимість, де цінуються не «дива» й «містичні загадки», а майстерність, артистизм і легкість виконання.

А тепер розгляньмо приклад іншого фокусника. Він виконує той самий трюк, використовує ті самі прийоми, але привселюдно заявляє, що з’єднує і роз’єднує кільця за допомогою чаклунства. Хіба це не змінить ставлення до його виступу? Від нього чекатимуть не майстерності, а доказів чарівництва. Публіка сприйматиме його не як артиста, а як чудотворця, що кинув виклик законам природи.

Якби в залі опинився я або будь-який інший ілюзіоніст, він сказав би глядачам: «Це звичайний фокус! Насправді кільця не такі, якими видаються. Ви бачили зовсім не те, про що думали».

На що чудотворець (лицемірно) відповів би йому: «Глядачі стали свідками надприродного явища. Якщо ви стверджуєте, що я показав простий фокус, зробіть ласку, поясніть нам, як це робиться».

Тоді довелося би прикусити язика. Професійна честь завадила би мені розкрити секрети виконання трюку.

Отже, диво залишилося би дивом в очах публіки.

Коли я робив перші кроки на великій сцені, в моду увійшло «спілкування з духами», або спіритизм. Деякі сеанси відкрито проводилися в театрах, а деякі відбувалися таємно, в мистецьких студіях або приватних будинках. Усі ці ритуали мали дещо спільне. «Медіуми» давали надію старим або вбитим горем людям, переконуючи їх, що життя після смерті існує. Клієнти ладні викласти чималу суму за таке навіювання.

З точки зору професійного ілюзіоніста, спіритизм має дві примітні риси. По-перше, використовуються шаблонні сценічні прийоми. По-друге, шахраї завжди кажуть, що їм допомагають «надприродні сили». Інакше кажучи, вони дурять людей своїми байками про «зв’я­зок із потойбічним світом».

Саме це дратувало мене найбільше. Оскільки подібні трюки легко виконає будь-який компетентний ілюзіоніст, мене неабияк обурювало, що їх відносили до паранормальних явищ, які нібито «доводять», що потойбічне життя існує, що духи можуть матеріалізуватися, що мертві здатні говорити й таке інше. Це брехня, але її важко спростувати.

Я приїхав до Лондону 1874 року. За підтримки Джона Генрі Андерсона й протекції Невіла Маскелайна я почав шукати роботу в театрах і мюзик-холах, яких у столиці було і так задосить. Ілюзіоністські номери мали великий попит, але в Лондоні вистачало талановитих фокус­ників. Мені було непросто пробитися до професійних кіл. Я погоджувався на перші-ліпші пропозиції і поступово здобував авторитет у світі магії. Шлях до успіху виявився довгим попри те, що публіка добре сприймала мої номери. Тоді я був далеким від втілення «Нового транспортування людини», хоча, відверто кажучи, замислив цей надзвичайний трюк ще у Гастингзі, коли стукав молотком у батьківській майстерні.

За тих часів фокусники, що заробляли спіритизмом, часто рекламували свої послуги в газетах і журналах. Їхня діяльність викликала певний резонанс. Спіритизм оголосили більш захопливою, сильною та ефективною формою магії порівняно зі сценічною. Логіка була такою: якщо досвідчений ілюзіоніст здатен ввести жінку в транс і здійняти її в повітря, чому б не застосувати його вміння для кориснішої справи — спілкування з померлими? А й справді, чом би й ні?

ХІІІ

Ім’я Руперта Енджера було знайоме мені раніше. Звідкись із Північного Лондону він регулярно надсилав багатослівні й зухвалі листи до трьох спеціалізованих журналів із мистецтва сценічної магії. Його мета була незмінною: взяти на глум тих, кого він називав «елітою» — представників старої школи, чиї допотопні традиції і прагнення до секретності були, на його думку, нікому не потрібним пережитком минулих епох. Хоч я дотримувався традиційних методів, та не вступав у полеміку з Енджером, на відміну від деяких артистів, що піддалися на його провокації.

Типовий приклад однієї з його теорій: ілюзіоніст, який привселюдно заявляє про свою майстерність, має бути готовим «вийти в коло». Інакше кажучи, фокусник буде оточений глядачами зусібіч і не зможе розраховувати на захист просценіуму, що відділяє його від публіки під час виконання трюків. Хтось із моїх відомих колег відповів йому, делікатно вказавши на очевидний факт: хоч би як ретельно фокусник готував свій номер, у залі завжди знайдуться ті, хто розкриють його секрет. Енджер безжально висміяв його. По-перше, заявив він, магічний ефект посилює­ться, якщо виконавця видно з усіх боків. По-друге, якщо кілька осіб віднайдуть розгадку (що трапляється навіть тоді, коли видимість є обмеженою), це не має жодного значення! Вразити п’ятсот глядачів — ось що найважливіше. П’ятеро розумників ні на що не впливають.

На думку більшості професіоналів, подібні теорії мало чим відрізнялися від блюзнірства — не тому, що наші секрети суворо заборонено розголошувати (на що натякав Енджер), а тому, що його погляди були радикальними й суперечили усталеним традиціям.

Руперт Енджер здобув певну славу, хоча й не зовсім таку, як він уявляв. Я часто чув, як колеги іронічно висловлювали подив, не розуміючи, чому він так рідко виступає на сцені й не дає нам можливості отримати задоволення від його блискучої новаторської техніки.

Повторюю: я уникав дискусій і мало цікавився Ен­джером. Але одного дня втрутилася доля.

Так склалося, що моя тітка за батьківською лінією, що мешкала в Лондоні, втратила чоловіка і була настільки засмучена, що звернулася до спірита й домовилася влаштувати сеанс у себе вдома. Я дізнався про її наміри з листа матері, яка регулярно переповідала мені чутки про наших родичів, але цього разу новина викликала мою професійну цікавість. Я негайно зв’язався з тіткою, запізно приніс їй свої співчуття і зголосився підтримати її, коли вона шукатиме розраду.

У день проведення сеансу вона запросила мене на обід, і це було неабиякою удачею, оскільки спірит приїхав на годину раніше. В будинку здійнялася паніка. Гадаю, він вчинив так навмисно, аби краще підготуватися до дійства в кімнаті, де мав відбутися контакт із небіжчиком. Новоприбульця супроводжували двоє асистентів — молодий чоловік і дівчина. Спільними зусиллями вони задрапірували вікна чорними шторами; відсунули до стіни непотрібні меблі й замінили їх тими, що привезли з собою; прибрали килим, оголили мостини й встановили дерев’яний ящик, чиї розміри й загальний вигляд дали мені зрозуміти, що ці люди збираються виконати звичайний сценічний трюк. Я тримався осторонь і нічим не привертав уваги спірита, побоюючись, що він упізнає мене. Минулого тижня газети надрукували кілька схвальних рецензій на мої виступи.

Спірит був молодим чоловіком приблизно мого віку і вирізнявся тендітною тілобудовою; темне волосся спадало на вузьке чоло. Насторожений погляд надавав йому подібності зі звіром, що шукає здобич. Спритні точні рухи були незаперечною ознакою досвідченого фокусника. Його асистентка мала привабливе обличчя з вольовими рисами й струнке, гнучке тіло (її фізичні дані ввели мене