Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

Я пошукала поглядом Лілу. Тепер у неї був вже зовсім інший вираз обличчя, збентежений. Вона, мабуть, помітила, що я на неї дивлюся, і сховалася всередині. Між тим візок рушив. Тримаючись якомога ближче до стіни, не прощаючись ні з ким, за ним подріботіли до воріт Лідія з чотирма меншими дітьми, тоді як Ніно завмер на місці, немов зачарований виглядом розбитого посуду на асфальті.

Останнім з вікна Меліни вилетів якийсь чорний предмет. То була стара праска, повністю із чистого заліза. Коли в мене ще була Тіна, і я гралася з нею вдома, я брала праску матері, точно таку, із загостреним носиком, вдаючи що то — човен, який потрапив у шторм на морі. Праска пролетіла у повітрі і з глухим звуком впала на землю, вибивши під собою чималу ямку, за кілька сантиметрів від Ніно. Ще трохи — і вона б його вбила.

  12

Жоден хлопець так і не освідчився Лілі у коханні, а вона ніколи мені не казала, чи це її переймає. Джильйолі Спаньйоло постійно хтось освідчувався, та й я мала успіх у хлопців. Але Ліла не подобалася нікому, передусім тому, що була занадто худорлява, неохайна, з вавками, до того ж гостра на язик — придумувала для всіх образливі прізвиська і, незважаючи на багатий словниковий запас невідомих нам літературних висловів, які демонструвала в школі перед вчителькою, з нами розмовляла на діалекті, сповненому вульгарних грубих слів та лайки, від чого відразу зникало найменше романтичне почуття. Один лише Енцо якось зробив дещо таке, що не можна було вважати освідченням, але в будь-якому випадку це був прояв захоплення та поваги. Значно пізніше після того, як він розсік їй голову каменюкою, і ще до того, здається, як йому відмовила Джильйола Спаньйоло, він перебіг через дорогу і просто на моїх очах простягнув Лілі вінок з горобини.

— Навіщо він мені?

— З’їси.

— Зеленими?

— Зачекаєш, щоб дозріли.

— Не хочу.

— Ну, то викинь.

Оце і все. Енцо повернувся і побіг на роботу. Ми з Лілою розсміялися. Розмовляли ми мало, але в усьому, що з нами відбувалося, знаходили привід, щоб посміятися. Єдине, що я їй тоді сказала весело:

— А я люблю горобину.

Насправді я вигадала, горобина мені не подобалася. Мені подобався її червоно-жовтий колір, коли ягоди ще не були дозрілими, їхня твердість та лиск у променях сонця. Але коли їх зривали і потім підвішували на балконах достигати, коли вони ставали коричневими і м’якими, мов маленькі сушені грушки, коли їхня шкірочка відставала, а під нею виднілася зерниста м’якіть з неприємним запахом, яка нагадувала мені розчавлені тільця мишей на дорозі, тоді мені гидко було за них навіть братися. Я сказала так, сподіваючись, що Ліла скаже мені: «Ну, то візьми, забирай його собі». Мені здавалося, що якби вона віддала мені подарунок Енцо, я була б щасливішою, аніж якби вона мені подарувала щось своє. Але вона цього не зробила, і я ще навіть зараз пам’ятаю те відчуття зради, коли вона понесла його додому. Вона власноруч забила цвях за вікном. Я спостерігала за тим, як вона вішала на нього вінок.

  13

Енцо більше ніколи нічого їй не дарував. Після сварки з Джильйолою, яка розплескала усім про його освідчення у коханні, ми його бачили все рідше. Незважаючи на справжній уроджений дар робити розрахунки подумки, вчитися йому зовсім не хотілося, а тому вчитель не вніс його ім’я на здачу вступного екзамену до середньої школи, та він і не образився, навіть був задоволений. Він записався для подальшого навчання у підготовчу до роботи професійно-технічну школу, хоча насправді він вже й так працював разом з батьками. Прокидався засвіта, щоб іти з батьком на овочевий ринок або возити по району городину на продаж, тож згодом з на­вчанням було покінчено.

А от нам наприкінці п’ятого класу сказали, що у нас є здібності до подальшого навчання. Учителька викликала до школи по черзі спочатку моїх батьків, а потім батьків Джильйоли та Ліли і сказала їм, що нам, окрім випускного екзамену для отримання свідоцтва про закінчення початкової школи, слід неодмінно скласти вступний іспит до середньої школи. Я чого вже тільки не робила, аби мій батько не посилав до школи матір — кульгаву, косооку та ще й завжди сердиту, — а пішов сам, бо він працював вахтером, а тому вмів поводитися чемно. Дарма! До школи пішла вона, поговорила з вчителькою і повернулася додому дуже насурмлена.

— Учителька хоче грошей. Вона каже, що повинна давати вам більше уроків, бо іспит складний.

— А навіщо він здався, той іспит? — запитав батько.

— Щоб вивчити латинську мову.

— Навіщо?

— Каже, що наша донька здібна.

— А якщо така вже здібна, то чому треба вчити її більше, та ще й за гроші?

— Щоб їй жилося краще, а нам — гірше.

Довго вони так сперечалися. Спочатку мати була проти, а батько непевний; потім батько майже погодився, а мати вже не була такою упередженою; нарешті вирішили дати мені можливість скласти той іспит, але за умови: якщо я не буду навчатися краще за всіх, мене відразу ж заберуть зі школи.

А от Лілі батьки відмовили. Нунція Черулло спробувала було щось казати, але батько навіть слухати нічого не хотів, та ще й вліпив ляпаса Ріно, який осмілився заявити, що той помиляється. Батьки Ліли не хотіли навіть іти до школи, але вчителька викликала їх через директора, отож Нунції довелося йти через силу. Почувши сором’язливу, але ясну відмову з вуст заляканої жінки, вчителька Олів’єро з похмурим, але незворушним виглядом дістала чудово написані твори Ліли, блискуче розв’язані складні завдання з математики і навіть різнокольорові малюнки, які, коли їх вішали у класі, викликали захоплення в усіх, тому що було в них щось від пастельних фарб Джотто[3] — витонченість ліній у детальному зображенні принцес, їхніх зачісок, прикрас, одягу, взуття, яких ми ніколи і ніде не бачили, ні в книжках, ні навіть у приходському кінотеатрі. Коли ж навіть після цього відмову було підтверджено, Олів’єро увірвався терпець, і вона потягла матір Ліли до директора, наче якусь неслухняну ученицю. Нунція не поступалася, на це в неї не було дозволу від чоловіка. Тож вона продовжувала повторювати «ні», аж поки не знесилилися і вона сама, і вчителька, і директор.

Наступного дня, коли ми йшли до школи, Ліла сказала мені звичним тоном: «Я все одно складу той іспит». Я їй повірила, бо забороняти їй щось робити не мало сенсу, ми всі про те знали. Вона здавалася нам найсильнішою з усіх, сильнішою за Енцо, Альфонсо, Стефано, сильнішою за свого брата Ріно, сильнішою за наших батьків, сильнішою за всіх дорослих, включаючи вчительку та карабінерів, що могли посадити до в’язниці. Незважаючи на її тендітність, будь-яка заборона перед нею втрачала сенс. Їй вдавалося вийти за межі дозволеного і при цьому майже ніколи не зазнати справжнього покарання за свій вчинок. Зазвичай усі довкола їй поступалися або ж навіть їм доводилося її за це ще й хвалити, хоч і неохоче.

  14