Читати книгу - "Фундація та Земля"

— Чекай-но! — раптом згадав Пелорат. — Тревіз якось мені пояснював. Найгірші відчуття бувають на звичайних зорельотах. На них під час входження в гіперпростір полишаєш галактичне гравітаційне поле, а тоді, повертаючись до звичайного простору, знову входиш у нього. Відчуття, про яке ти кажеш, спричинюють вихід і повернення. Але «Далека зірка» — гравітаційний корабель. Він не залежить від гравітаційного поля, тож етапів виходу й повернення немає. Ми нічого не відчуємо. Можу тебе в цьому запевнити, люба, з особистого досвіду.

— Але це прекрасно! Шкода, що я не подумала обговорити це раніше. Це звільнило б мене від побоювань.

— Є й ще одна перевага, — продовжив Пелорат, відчувши, як надихається незвичною роллю тлумача астронавтичних питань. — Щоб стрибнути, звичайному кораблю у звичайному просторі потрібно відійти на доволі велику відстань від масивних тіл, таких як зірки. Що ближче до зірки, то сильніше гравітаційне поле й виразніші відчуття від стрибка. А що сильніше гравітаційне поле, то складніші рівняння треба розв’язати, щоб безпечно стрибнути й опинитися в бажаній точці звичайного простору. Проте в гравітаційному кораблі про відчуття стрибка можна забути. До того ж комп’ютер цього корабля набагато розвинутіший за звичайні, і він здатен незвично майстерно та швидко поратися зі складними рівняннями. Завдяки цьому не треба летіти від зірки пару тижнів, досягаючи безпечної та зручної відстані для стрибка; «Далекій зірці» достатньо двох чи трьох днів — передусім тому, що ми не підвладні гравітаційному полю, а отже, й інерційному впливу (визнаю, я цього не розумію, але так каже Тревіз), і можемо прискорюватися значно хутчіше за звичайний корабель.

— Це добре, і, до честі Трева, він вміє керувати цим незвичним кораблем.

— Прошу, Блісс, — легко спохмурнів Пелорат. — Кажи «Тревіз».

— Кажу, кажу. Але поки його немає, трохи розслабляюся.

— Не треба. Не варто навіть трохи заохочувати цю звичку, люба. Він до цього дуже чутливий.

— Не до цього. Він чутливий до мене. Я йому не подобаюся.

— Це не так, — щиро запевнив Пелорат. — Я говорив із ним про тебе. Ну ж бо, не треба супитися. Я був надзвичайно тактовний, люба дівчинко. Тревіз запевнив мене, що не відчуває до тебе неприязні. Він підозріливо ставиться до Геї, і його не тішить, що він мусив обрати її майбутнім людства. Ми маємо поставитися до цього з розумінням. Це мине, коли він поступово збагне переваги Геї.

— Сподіваюся, але річ не лише в Геї. Що б він не сказав тобі, Пеле, — не забувай, що ти його друг і він не хоче тебе кривдити, — йому не подобаюся особисто я.

— Ні, Блісс. Такого просто не може бути.

— Пеле, не всі мусять любити мене просто тому, що любиш ти. Дозволь пояснити. Трев — гаразд, Тревіз — вважає мене роботом.

Зазвичай незворушні риси Пелората набули приголомшеного виразу.

— Та годі, він не може вважати тебе штучною людською істотою.

— Що в цьому дивного? Гею заселяли за допомогою роботів. Це відомий факт.

— Роботи можуть допомагати, як це роблять машини, але заселили Гею люди — люди із Землі. Так вважає Тревіз. Я це знаю.

— Про Землю в пам’яті Геї нічого немає, як я казала тобі й Тревізу. Але в наших найдавніших спогадах, навіть після тих трьох тисяч років, яких немає в колективній свідомості, є роботи, які працювали над завершенням перетворення Геї на придатний до життя світ. Також у ті часи ми формували Гею як єдиний планетарний розум — на це знадобилося багато часу, Пеле, любий, і це ще одна причина, чому наші найперші спогади тьмяні, й, можливо, річ була не в тім, що їх стерла Земля, як думає Тревіз…

— Так, Блісс, — нетерпляче мовив Пелорат, — але що з роботами?

— Що ж, поки ми творили Гею, роботи покинули її. Ми не хотіли Геї з роботами, бо й донині переконані, що роботичний складник у довготривалій перспективі буде шкідливий для людського суспільства, ізольованого чи планетарного за природою. Я не знаю, як ми дійшли цього висновку, але, можливо, він базується на подіях особливо давнього періоду галактичної історії, тож пам’ять Геї туди не сягає.

— Якщо роботи її покинули…

— Так, але що як дехто з них лишився? Що як я одна з них? Можливо, мені п’ятнадцять тисяч років. Тревіз це підозрює.

Пелорат повільно похитав головою.

— Але ти не робот.

— Ти точно в цьому впевнений?

— Звісно, впевнений. Ти не робот.

— Звідки ти знаєш?

— Блісс, я знаю. У тобі нічого штучного. Краще за мене цього ніхто не може знати.

— Хіба я не можу бути настільки вигадливо збудована, що в усіх аспектах, від найбільшого до найменшого, мене не відрізнити від справжньої? Якби це було так, як би ти побачив різницю між мною і людиною?

— Не думаю, що можливо створити щось настільки хитромудре, — мовив Пелорат.

— Але що якби це було можливо, попри те що ти думаєш?

— Я просто в це не вірю.

— Тоді розгляньмо це як гіпотетичний випадок. Якби я була роботом, якого не відрізнити від людини, як би ти почувався?

— Ну, я… я…

— Якщо конкретно. Як би ти поставився до того, щоб кохатися з роботом?

Раптом Пелорат клацнув великим та середнім пальцем правої руки:

— Знаєш, є легенди про те, як жінки закохувались у штучних чоловіків, і навпаки. Я завжди вважав, що це певна алегорія, та ніколи не думав, що їх можна сприймати буквально. Звісно, ми з Ґоланом навіть ніколи не чули слова «робот» до посадки на Сейшеллі, але тепер, коли я про це думаю, ті штучні чоловіки та жінки мусили бути роботами. Вочевидь, такі роботи справді існували на початку історії. Це означає, що легенди треба переосмислити…

Він замислено замовк, і Блісс, почекавши хвильку, гучно ляснула в долоні. Пелорат підстрибнув.

— Пеле, любий. Своєю міфографією ти уникаєш питання. Питання ось яке: як би ти поставився до того, щоб кохатися з роботом?

Пелорат зніяковіло подивився на неї:

— Якого справді не відрізнити від людини?

— Так.

— Тоді мені здається, що робот, якого ніяк не відрізнити від людини, і є людиною. Якби ти була таким роботом, для мене ти була б людиною.

— Саме це я й хотіла від тебе почути, Пеле.

Пелорат вичекав, тоді запитав:

— Що ж, люба, тепер, коли ти почула це від мене, хіба не час сказати мені, що ти справжня людина й мені не треба сушити голову над гіпотетичними ситуаціями?

— Ні, цього я не скажу. Ти визначив справжню людину як об’єкт, що має всі ознаки справжньої людини. Якщо тебе влаштовує наявність у мене цих ознак, тоді розмову закінчено. У нас є робоче визначення, й іншого не потрібно. Усе ж таки звідки мені знати, що ти не робот, якого не відрізнити від людини?

— Бо я кажу тобі, що це не так.

— Ага, однак, якби ти був роботом, якого не відрізнити від людини, тобі могли б прописати здатність стверджувати, що ти справжня людина, та навіть самому в це вірити.. Робоче визначення — все, що в нас є і може бути.

Вона обвила руками шию Пелората й поцілувала його.