Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— З адвокатом?!
— Аякже! Ти ж не думаєш, що я дивитимусь, склавши руки, на те, як цей м’ясник калічить мого синочка?! Я притягну його до відповідальності, цього сраного ескулапа! Гівно таке...
— Рендалле!
— Вибач, Тесс. Просто для мене це все... тяжко... нестерпно...
І тато вийшов з кімнати, бо справжні чоловіки не плачуть на публіці, навіть якщо плакати — це по-людськи, як сказав Шварценеґґер у «Термінаторі-2».
Тепер найприємнішими митями мого життя були ті, коли я спав, а коли прокидався, то почувався кволим, оспалим. Мене також не гріла думка про приїзд бабусі Седі, бо я знав: вона дуже розраховувала, що мені вдасться те, чого не досяг жоден із чоловіків у її житті — батько, якого вона ніколи не бачила, чоловік-драматург, який зарано пішов із життя, і її син, якому вона одного дня просто в обличчя гаркнула, мовляв, він безхребетний офісний щур! І я щиро хотів виправдати її сподівання — присягаюся! — та краще б вона навідала нас, коли я був при силі, а не хворий. Бо тоді, дивлячись на мене, їй складно було бачити у мені рятівника людства.
Тато поїхав по бабусю Седі до аеропорту Сан-Франциско і привіз її разом зі складеним інвалідним візком, що помістився в багажнику, як і ціла купа величезних валіз, один вигляд яких не залишав сумнівів у тривалості її візиту. Ми з мамою, тримаючись за руки, чекали на ґанку, поки тато пхав свою маму на пандус, зведений спеціально для неї. Після свого останнього візиту вона погладшала, тож пандус порипував під її вагою. Щойно бабуся заїхала на кухню, вона обернулась до мене, зробила знак підійти, і я пішов, накульгуючи й намагаючись мати менш жалюгідний вигляд, незважаючи на пов’язку на голові та інші бинти, сховані під піжамою.
— Соломоне! Поглянь! У мене подарунок для тебе!
Вона пірнула у свою торбину і вийняла щось, загорнуте у шовковий папір. Коли я відкрив коробку, то побачив кіпу — дуже симпатичну кіпу з чорного оксамиту, прикрашену зірками й ракетами і золотом вишитими словами «Зоряні війни».
— Приміряй, Соломоне. Вона належала твоєму батькові. Пам’ятаєш, Рендалле? Тобі подарували її на твою бар-міцву. Тоді тільки вийшла відеогра за «Зоряними війнами». Тільки поглянь — вона як нова! Правда ж, гарна?
— Не дивно, бо надягав я її нечасто, — пробурмотів тато.
— Приміряй, Соломоне! Тобі саме враз!
— Мам, даруйте, — холодно мовила мама. Мене завжди смішило, коли вона називала бабусю Седі «мам», адже та їй ніяка не родичка, просто мама хотіла, щоб її слова лунали м’якше. — Я знаю, що наміри у вас добрі, але нагадаю, що наша родина сповідує протестантизм.
— Та годі тобі! Приміряй! — не вгавала бабуся Седі, не зважаючи на маму, а я не знав, що робити. Тож я зиркнув на тата, а він, переконавшись, що мама не бачить, ледь помітно кивнув, і тоді я почепив на голову кіпу. Вона виявилася завеликою для мене, та, з іншого боку, — прикривала пов’язку.
— Чудово! — зойкнула бабуся Седі. — Сіла, мов улита! А як вона тобі личить!
І звернулась до мами:
— Це ж не отрута якась. Від кіпи в його голові не побільшає єврейських думок. Хай носить, коли матиме бажання, на згадку про свою ізраїльську бабцю. Гаразд?
Мама потупила очі і подивилася вниз, на свої руки.
— Це як розуміти? Це «так», еге ж?
— Припускаю, що це «так», якщо Рендалл згоден, — буркнула мама.
— Я не проти, — заявив тато, зрадівши нагоді за допомогою всього трьох слів примирити своїх матір і дружину. — А тепер, карапузику, гайда до себе! До ліжка, хутчіш!
Я послухався... і був такий втомлений, що навіть не слухав їхню розмову з горішньої частини сходів, хоча, якби мав усі свої сили, як зазвичай, обов’язково зробив би це.
З того дня життя в нашому будинку стало мерхнути, ніби бракувало електрики, адже тато з ранку до ночі був на роботі, а дві жінки проводили день разом, від чого повсякчас виникало коротке замикання. Піклуючись про мене, роблячи закупи, готуючи і прибираючи, мама тепер мала ще й задовольняти забаганки свекрухи-інвалідки — ортодоксальної єврейки, — зокрема, всі вимоги до кошерних страв.
Седі була жінкою імпозантною — в усіх смислах слова. Якось я чув, як тато розповідав мамі, що колись давно його мама слідувала програмі з втрати зайвої ваги «Weight Watchers», та після аварії махнула на це рукою, і тіло ніби змирилося з долею: вона стала гігантською жінкою поза всіма можливими межами і все ж показною — достоту сила природи. Тож коли вона сперечалася з мамою на кухні, я з другого поверху чув її ревіння, тим часом як мамині відповіді були тихі й нерозбірливі.
«Дивна якась історія... у голові не вкладається... Кому взагалі це спало на думку?!»
«Скільки ви заплатили за цю так звану операцію?! Скільки??? Та ви жартуєте!»
І так далі.
Єдине спільне, що було у мами й Седі, — це любов до мого тата. Але любили вони по-різному, і якщо їх послухати, то здавалося, що говорили вони про двох різних людей.
Ясна річ, іще був я.
Бабуся Седі виявляла свою любов до мене щоранку о восьмій, пришвартовуючи свій візок на веранді і примушуючи мене приєднатись до неї на двогодинне читання вголос історій зі «Старого Заповіту».
— Слід планувати його день! — заявила вона, коли мама припустила, що дві години — це забагато. — Він не повинен просто блукати по хаті, робити все, що заманеться, жерти, дрихнути, витріщатись у телевізор... Для шестирічного хлопця це шкідливий режим! У нього ж мозок розм’якне й атрофується! І коли восени він піде до школи, то вже не випереджатиме інших дітей.
Коли історії з Біблії набридали, я забивався поглибше у мозок і вмикав економний режим «Кивати час від часу головою, показуючи, буцімто слухаєш». Та часом траплялися на диво жорстокі, скажені історії про руйнування і помсту. Особливо подобався мені момент, коли Самсон розлютився на Далілу за зраду і штовхнув колони палацу так сильно, що той рухнув на нього і всіх розчавив.
— Точнісінько як наче люди-бомби в Ізраїлі! — заявив я бабусі, гордий тим, що міг показати, як знаю її країну.
— Нічого подібного! — натомість, похиливши голову, відказала вона. — Немає жодного зв’язку!
І повернулася до Біблії.
За два тижні їй спало на думку до біблійних читань додати курси староєврейської мови, — але тут уже мама забила на сполох.
— Я не хочу, щоб
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розколини, Ненсі Х'юстон», після закриття браузера.