Читати книгу - "Щастя на порозі, Уляна Пас"

"Ну точно ідіот!" - подумалось мені. У нього ж рука поранена, а ще він захворіти може! 

Недовго думаючи, одягнула на себе шапку, куртку та чоботи і вийшла на веранду. На вулиці горів ліхтар, але він мало допомагав у такий сильний снігопад. Набравшись сміливості, я поспішила до Натана, і коли він побачив моє наближення, таки зупинився й хмуро на мене витріщився.

- Ти здурів? У тебе рука поранена?! - закричала, тому що вітер не давав говорити нормально. 

- Повертайся в дім! Тут холодно! - закричав у відповідь Краєвський.

- Тільки якщо ти зі мною підеш! - я не збиралася здаватися. Хотілося хоча б у цьому випадку перемогти цю кам'яну брилу. 

- Мілано, не зли мене! Я повернуся, коли розчищу тут усе! - гиркнув Натан. Схоже, я таки добряче його розізлила. Та, увійшовши в азарт, де не останню роль у моєму запалі відіграв алкоголь, я вирішила діяти до кінця. 

- Тоді я буду тобі допомагати! - сама не розумію, навіщо це роблю. Та шукати відповіді точно не буду. Хапаюся за лопату, котру міцно тримає чоловік, і тягну на себе. Звісно ж, у мене нічого не виходить, тому що сили у Краєвського значно більше. 

- Мілано, що за дитячі ігри? - Натан тягне лопату на себе, а я на себе. 

- Хто б говорив! - фиркаю і роблю чергову спробу забрати інвентар для прибирання. Тільки от далі стається те, чого ми обоє не очікуємо. Я так точно!

Схоже, Натан не сподівався, що я буду так рішуче змагатися за лопату і послабив хватку, ну а я докладала всіх сил, щоб її таки вирвати з його рук. У результаті Краєвський не втримується на ногах і летить просто на мене. Першою в кучугуру снігу падаю я, а Натан вже на мене. Снігу стільки, що мене засипає з усіх боків, а зверху ще сто кілограмів Краєвського прилітає. У мене дух вибиває з грудей, а сніг потрапляє за комір куртки.

- Ти як? - стурбовано питає Натан. Цього разу його голос абсолютно серйозний. Здається, мені таки вдалося повернути його у нормальний стан. 

- Жива, здається… - я бачу його очі навпроти своїх і розумію, що зараз він надто близько. Навіть про дискомфорт забуваю і вже не так холодно… здається.

- Ти божевільна… - хмуриться чоловік, тільки підійматися з мене не поспішає. 

- Хто б говорив! - фиркаю і лише рота відкриваю, щоб попросити його злізти з мене, коли його уста різко накривають мої. Цього разу відштовхнути його не вийде, адже Натан повністю контролює процес. Я в снігу, притиснута його тілом, а його язик впевнено проникає до мого рота. 

Здається, друга спроба мене поцілувати має більший успіх. І, чорт забирай, потім я буду шкодувати про свій вчинок, але вдавати з себе льодинку не можу. Я хочу йому відповісти, і роблю це. В кучугурі снігу, в мокрому одязі та під одиноким ліхтарем. 

А ти романтик, Краєвський! Та тобі я про це точно не скажу!