Читати книгу - "Марія Пустельна, або Історія одного лева, Петро Немирівський"

class="p1">Одного вечора він повернувся зі студії додому, роздратований після невдалої спроби почати нову картину. Підійшовши до книжкової полички, він зупинив погляд на недописаній іконі Марії Єгипетської, що там стояла. Його охопили ще більші роздратування і злість. Під бородою заграли жовна.

— Все через тебе! Якби не ти, Маріам була би зі мною! — Не знаходячи більше слів, він розлючено засопів.

У холі будинка, де жив Гурій, знаходилось вікно з широким довгим підвіконням. На це підвіконня мешканці іноді викладали непотрібні їм, але у гарному стані домашнє начиння, одяг, компакт-диски тощо.

Гурій зняв з полички ікону Марії Єгипетської, спустився по сходах і поклав її на це підвіконня в холі. І повернувся додому.

Вночі він погано спав, снилися жахи. Вчергове прокинувшись, він раптом подумав, що дарма погарячкував, що потрібно спуститись і забрати ікону назад. Він піднявся. Але замість того, щоб піти за іконою, дістав з холодильника бляшанку холодного пива, випив і ліг спати.

А наступного ранку, виходячи з будинку, помітив, що ікони на тому підвіконні нема — її хтось забрав.

***

І з цього дня щось почало змінюватись в його живописі. Ні, на полотнах була та ж жінка — Маріам, у різних образах. Картини були виконані у чудовій, ледь не бездоганній техніці. Але зникли глибина і теплота. Жінка на картинах була холодною, якими б яскравими та соковитими мазками Гурій не намагався її оживити.

Він поступово перейшов на «чисту еротику», писав свою героїню виключно оголеною, сподіваючись таким чином добитись ефекту. Його картини ставали все простішими за задумом і біднішими за змістом. Скажімо, задумав написати рабиню у давньоримському цирку, котра годує у кліті лева, але чомусь почав малювати оголену дівку з бляшанкою пива на мотоциклі «Харлей-Девидсон».

Чуття художника нещадно підказувало йому, що це ніяка не чиста еротика, а звичайна непристойна мазанина. І летіли на підлогу розірвані аркуші паперу, і ламалися навпіл у його руках олівці і дорогі пензлі. І мазки масляної фарби зрізалися з полотна металевою лопаткою, і падали на підлогу шматочки різнокольорового бруду.

Маріам вже не являлася йому у сновидіннях. Її образ став розпливчастим і далеким, наче не існував ніколи. Гурію тепер доводилося користуватися послугами звичайних натурниць.

***

— Скільки разів тебе просили, коз-зел, не набридати містеру Філіпу! Ти що, російської мови не розумієш?! Він же тобі сказав, що йому твоя мазанина більше не потрібна, — заломивши йому руки за спину, Гурія вели до дверей два мурла-охоронця.

— Він мені винен бабки за картини, десять тисяч баксів, — хрипів Гурій, намагаючись висмикнути руку.

Йому майже вдалося видертись, але один з охоронців схопив його ззаду за волосся і міцно потягнув, а інший здавив Гурію горло:

— Ти що, гнидо, не розумієш, із ким маєш справу? Ти маєш справу із серйозним бізнесменом, меценатом. А ти хто? Ти — чмо болотяне. 

Вони вже стояли біля зовнішніх дверей салону. Один з охоронців потягнув дверну ручку на себе:

— Запам’ятай: ще раз прийдеш сюди зі своєю мазаниною або будеш набридати дзвінками шефу — викличемо поліцію. І поїдеш гріти американські нари. Думаєш, ми не знаємо, хто ти? Все знаємо, все перевірили. Ти ще у своїй сраній Одесі не відсидів за свої витівки, коз-зел!

І охоронці виштовхали Гурія на вулицю.

***

Нікіта тримав металеву ложку над вогником запальнички. Уважно дивився, як у закипаючій воді на дні ложки швидко розчиняється сірий порошок.

Два шприці вже були витягнуті з целофанових упаковок і, ще порожні, лежали на столі.

Гурій сидів навпроти Нікіти, спостерігаючи за тим, як той загасив запальничку і поклав у ложку ватку-фільтр. Узяв шприц і почав повільно всмоктувати в нього через ватку мутнувату рідину. Все це Нікіта робив мовчки, наче боявся, що будь-яке зайве вимовлене слово порушить священний ритуал. Воно й зрозуміло: один необережний рух — і безцінний розчин розлито, і — все пропало.

За вікнами сіявся мрякою похмурий листопадовий дощ. Вони сиділи в кімнаті Гурія, де всюди валялися пляшки з-під горілки та пива, на підлозі — зламані пензлі, використані презервативи, чиїсь губна помада і косметички. У кутку кімнати купою піднімалися розірвані полотна.

— О’к-кей, — наповнивши шприц, Нікіта відкинувся у кріслі.

Гостро подивився на вміст у прозорому циліндрику. — Все ж таки Америка — цивілізована країна, кожний колеться лише своїм шприцом. У нас, в Одесі, пацани, як і раніше, варять макову соломку у каструлях і шприци пускають по колу, жодних санітарних норм. Саме тому половина Одеси хворіє на СНІД. І всім на це плювати. Дикуни. До речі, пам’ятаєш Валєру Троглодита? Нещодавно його знайшли з простреленою головою у під’їзді власного будинку. Ось так, життя — російська рулетка, сьогодні повезло, а завтра… Добре, Греку, досить теревенити, час зайнятися справою.

Нікіта дрібно здригається і, закривши очі, повільно штовхає поршень шприца. Рот його відкритий. По його спині і ногам, напевне, зараз розтікається благодатне тепло. І спокій, тиша, безкрайня тиша сходить до нього в серце.

Відірвавши погляд від Нікіти, Гурій «готує розчин», потім затягує джгут на своїй зігнутій руці. Бере шприц. Раптом наче бачить перед собою жінку у чорній хустці. Жінка плаче, молиться, хоче вирвати в нього шприц. Він чує знайомий голос біля самого вуха: «Брах-рам, Гурі, ба-раб-ха…»

— Ти молодець, бро, що подзвонив мені, до того ж дуже вчасно, — говорить Нікіта, закурюючи. — Отже: справа дуже крута. З нашого одеського музею західного і східного мистецтва викрадений «Поцілунок Іуди» Караваджіо, там ця картина висіла на другому поверсі, пам’ятаєш? Досі дивуюсь, чому ми не взяли того Караваджіо ще десять років тому. Замовник — у Німеччині. Зараз наші люди картину перевозять у Болгарію. Там, на кордоні, ми їх маємо зустріти і відвезти картину замовнику у Німеччину. Потім нам скажуть, що робити далі. Ти чуєш мене?

Гурій киває. Він торкається пальцем гострого кінчика голки. Він ані на мить не сумнівається, що зараз разом із цим уколом обірветься остання ниточка, що пов’язує його зі світом нормальних людей. І тоді вже більше не вистачить ні його сил, ні волі, щоби зупинитись.

— Бро, вгадай, хто нас вивів на замовника? — запитує Нікіта. —Хазяїн «Рашен Модерн Арт», так-так, той самий Філіп, який купував в тебе за безцінь картини і продавав їх у десять разів дорожче. Прикидаєш?