Читати книгу - "Долина страху, Артур Конан Дойль"

— Повністю згоден із вами в цьому, — відповів я стримано.

— Тоді продовжимо нашу розповідь, побудовану на гіпотезах. Після відходу вбивці Беркер і місіс Дуґлас усвідомлюють, що поставили себе в становище, в якому буде важко довести, що вони не лише не скоїли вбивства, але й не причетні до нього. Тому швидко, хоча й не надто вдало обмірковують свої дії. Пляму на підвіконні залишив закривавлений капець Беркера, щоб показати, яким чином злочинець утік. Ясно, що вони обоє мали чути постріл, тому й здійняли тривогу, але на добрих півгодини пізніше, ніж запевняли нас.

— А як ви плануєте все це довести?

— Ну, якби справді хтось був іззовні, то його можна було б вистежити та схопити. Це був би найпереконливіший із усіх доказів. Але якщо його немає... Утім, ресурси моїх здібностей ще далеко не вичерпані. Гадаю, що вечір, проведений у тій кімнаті, дуже мені допоможе.

— Вечір... там... на самоті?

— Я маю намір сьогодні ж туди податися. Я вже домовився з Емсом, котрий, як мені здається, зовсім не прихильник Беркера. Я посиджу в кімнаті й переконаюся, чи не надихне мене її атмосфера. Вірю в натхнення. Ви посміхаєтеся, Ватсоне. Гаразд, поживемо — побачимо. Між іншим, ви привезли з собою вашу велику парасольку?

— Авжеж, привіз.

— Я позичив би її у вас, якщо дозволите.

— Звісно... Але що за дивну зброю ви обираєте? А якщо там буде небезпечно?

— Жодної серйозної небезпеки, любий Ватсоне, інакше б я попросив вас мене супроводжувати. Отже, я беру парасольку. Але все ж дочекаюся повернення наших колег із Танбридж-Вельса, де вони, ймовірно, шукають власника вело­сипеда.

Уже стемніло, коли інспектор Мак-Дональд і Вайт Мейсон повернулися зі своєї експедиції. І повернулися, явно тріумфуючи.

— Джентльмени, зізнаюся, що я сумнівався, чи справді тут був хтось із сторонніх, — заявив Мак-Дональд. — Але це підтверджується. Ми дізналися, хто власник велосипеда. Більше того, маємо його опис.

— Вітаю вас обох від щирого серця, — сказав Голмс.

— Я виходив у своїх пошуках із того факту, що містер Дуґ­лас видався всім стривоженим після того, як побував у Танбридж-Вельсі. Отже, особу з велосипедом можна було шукати саме в Танбриджі. Ми взяли велосипед із собою й показували його в готелях. Управитель «Іґл комершл» визнав, що він належить людині на ім’я Гарґрейв, котрий винаймав у них номер два дні тому. Весь його багаж складався з цього велосипеда та валізи. Він записався як приїжджий із Лондона, але адреси не залишив. Валізка була лондонського виробництва, але сам гість, без сумніву, був американцем.

— Дуже добре, — звеселів Голмс. — Ви там добряче попрацювали, поки я сидів тут із моїм приятелем і розвивав теорії. Урок практики, містере Мак.

— Авжеж, справді так, містере Голмс, — самовдоволено відказав інспектор.

— Але ці факти можуть підійти й до наших теорій, — зауважив я.

— Може, і так, а може, й ні. Продовжуйте, містере Мак. Ви не виявили нічого, завдяки чому можна було б упізнати цю особу?

— Чоловік усіляко намагався триматися непомітним. При ньому не було ні документів, ні листів, навіть на одязі були відсутні мітки фірми. Лише на столі в його номері лежала дорожня мапа графства. А вчора вранці після сніданку він виїхав із готелю на велосипеді.

— Одне мене бентежить, містере Голмс, — втрутився Вайт Мейсон. — Якщо чоловік волів не викликати підозр, то він повернувся б і залишився в готелі як звичайний турист. Він мав би збагнути, що управитель, якщо потрібно, повідомить про нього поліції, а якщо він зникне, це пов’яже його з убивством.

— Так здається, атож. Але не будемо судити про його кмітливість, поки його не спіймали. Як він виглядає?

Мак-Дональд зазирнув до свого нотатника.

— Ми записали все, що нам розповіли про його зовнішність. Свідчення швейцара, портьє та покоївки загалом узго­джуються. Це був чоловік зростом близько п’яти футів і дев’яти дюймів, років п’ятдесяти або десь так, чуприна на голові з сивиною, вуса також. Гачкуватий ніс, обличчя, як усі кажуть, жорстоке й навіть відразливе.

— Ну, якщо не брати до уваги виразу обличчя, опис пасує навіть Дуґласу, — зауважив Голмс. — Йому якраз за п’ятдесят, у нього сиві вуса та волосся, він приблизно такого ж зросту. Що ще ви дізналися?

— Він був у сірому піджаку, картатій жилетці, жовтому плащі та м’якому кашкеті.

— А як щодо рушниці?

— Вона могла без проблем вміститися в його валізці. Її легко було пронести й під полою.

— Вважаєте, що це все стосується нашої справи?

— Коли ми впіймаємо цю людину, тоді буде легше судити про все. Але поки що в нас сила-силенна роботи. Ми знаємо, що американець, який назвався Гарґрейвом, приїхав до Танбриджа два дні тому з велосипедом і валізою. В останній, імовірно, лежала рушниця зі спиляними стволами, отже, він приїхав, аби вбивати. Учора вранці він вирушив на місце злочину на велосипеді з рушницею, схованою під плащем. Наскільки ми знаємо, ніхто не бачив його прибуття, йому не треба було проїжджати через Бірлстоун, аби досягти брами парку, до того ж на шосе зустрічається багато велосипедистів. Імовірно, він одразу ж заховав свій велосипед між лавровими кущами, а можливо, і сам причаївся там само, стежачи за будинком і чекаючи, коли ж вийде Дуґлас. Рушниця — невідповідна зброя для стрілянини всередині приміщення, але ж він мав намір скористатися нею за межами оселі, й, окрім того, вона має й очевидні переваги: стріляючи, важко схибити, а звук пострілів такий звичний в Англії серед сусідів-спортсменів, що не привернув би нічиєї уваги.

— Усе звучить переконливо! — схвалив Голмс.

— Але містер Дуґлас не з’являвся. Що йому було робити? Він залишив велосипед і в сутінках підійшов до будинку. Міст виявився опущений, навколо не було нікого. Вбивця спробував щастя, приготувавши якесь пояснення на випадок, якщо зустрінеться не з Дуґласом. Але він нікого не побачив. Про­слизнувши в кімнату, він зачаївся за гардиною. Звідти вбивця міг бачити, як підіймали міст, і збагнув, що єдиний шлях, який йому залишився, — перейти рів. Він чекав до чверті по одина­дцятій, коли містер Дуґлас увійшов до кімнати. Застрелив його й утік. Вирішивши, що велосипед упізнають службовці готелю й він стане доказом, вбивця покинув його та вирушив пішки до Лондона чи в інше безпечне місце. Як вам таке пояснення, містере Голмс?

— Добре, містере Мак, дуже добре й украй логічне. Правда, моя гіпотеза дещо інша. Я впевнений, що злочин скоїли на півгодини раніше, ніж розповідали; що місіс Дуґлас і містер Беркер змовилися й щось приховують; що вони допомогли злочинцю втекти й що вони сфабрикували докази його втечі через вікно, бо самі дали йому зникнути, опустивши міст. Таке моє тлумачення початку драматичних подій.

— Ну, містере Голмс, якщо це так, то ми просто переходимо від однієї таємниці до іншої! — вигукнув інспектор.

— І навіть до ще темнішої, — додав Вайт Мейсон. — Місіс Дуґлас ніколи в житті не була в Америці. Що ж спільного могла вона мати