Читати книгу - "Біле Ікло"

Вона знову нахилилася до землі. Він зіщулився й наїжачився, очікуючи удару, але все-таки не випустив зайця. Однак удару не було. Сосна залишалася в тому самому нахиленому положенні. Коли вовк рухався, рухалася й вона, і тоді він гарчав на неї крізь стиснуті щелепи; коли він не рухався, сосна робила те саме, і тому він вирішив, що краще не рухатися. Все-таки тепла кров зайця здавалася йому дуже смачною.

Із цього скрутного становища його вивела вовчиця. Вона взяла в нього зайця, і поки сосна загрозливо гойдалася й тремтіла над нею, спокійнісінько відкусила йому голову. Після цього сосна відразу випрямилася й більше не турбувала їх, набувши перпендикулярного положення, у якому природа судила їй рости. Потім Одноокий і вовчиця поділили між собою дичину, таємничо пійману для них природою.

Вони відкрили ще багато таких самих стежок, де зайці висіли в повітрі, і вовча пара вивчала їх усі; вовчиця йшла попереду, а Одноокий простував за нею, спостерігаючи й навчаючись у неї, як обкрадати капкани. Цей урок став йому згодом у пригоді.

Розділ ІІ

Лігвище

Цілі два дні вовчиця й Одноокий блукали навколо індіанського табору. Він відчував незрозумілу тривогу й занепокоєння; натомість вовчицю табір вабив, і їй не хотілося йти від нього. Але коли одного разу вранці повітря наповнилося гучним пострілом і заряд потрапив у стовбур дерева на кілька дюймів вище від голови Одноока, вовки перестали вагатися й утекли легким твердим кроком, швидко збільшивши відстань між собою й небезпекою, що їм загрожувала, на кілька миль. Вони не пішли далеко – усього кілька днів шляху. Прагнення вовчиці знайти те, що вона шукала, перетворилося в нагальну потребу. Вона обважніла й не могла прудко бігати. Якось, переслідуючи зайця, – заняття, що не становило для неї зазвичай ніяких труднощів, – вовчиця знесиліла і прилягла відпочити. Одноокий підійшов до неї; але коли він ніжно торкнувся її шиї, вона так злобливо огризнулася, що він відскочив назад, докладаючи кумедних зусиль, щоб уникнути її зубів. Вона робилася з кожним днем більш запальною, він же, навпаки, виявляв усе більше терпіння й турботи.

Нарешті, вовчиця знайшла те, що шукала. На декілька миль вище протікала невелика річечка, що впадала влітку в річку Макензі. Натомість узимку вона замерзала до самого кам’янистого дна й перетворювалася від верхів’я до гирла в білу застиглу тверду масу. Вовчиця йшла втомленою ходою попереду, а за нею плентався Одноокий; раптом, помітивши навислий виступ високого берега, вона звернула вбік і попрямувала до нього. Весняні урагани й сніги, що тануть, підмили берег, утворивши в одному місці невелику печеру з вузьким проходом.

Вовчиця зупинилася біля входу в печеру й ретельно оглянула стіну. Потім побігла вздовж її підмурка спочатку в один бік, потім у другий, до того місця, де кам’яна маса круто відривалася від м’якої лінії берега. Повернувшись до печери, вона ввійшла усередину; там їй довелося проповзти близько трьох футів, після чого стіни розширилися, утворюючи невелику округлу камеру, приблизно шість футів у діаметрі. Стеля розташовувалася майже над самою головою, проте там було сухо й затишно. Вовчиця ретельно оглянула всю печеру, а Одноокий, що повернувся, терпляче чекав її біля входу. Вона схилила голову, опустивши ніс до землі та простягнувши його якнайближче до своїх щільно стиснутих ніг; потім, зробивши навколо цієї точки кілька кіл, вона з важким зітханням, мабуть, більше схожим на стогін, згорнулася клубком, витягнула лапи й лягла мордою до входу в печеру. Одноокий, із цікавістю нашорошивши вуха, глузував із неї, і при світлі денних променів, що проникали в печеру, вовчиця могла помітити контури його хвоста, яким він добродушно помахував.

Вона міцно притисла вуха до голови, кокетливим рухом спрямувавши їхні загострені кінці назад і донизу й мирно висолопила язика, показуючи таким чином, що почуває себе цілком задоволено та спокійно.

Одноокий був голодний. Він улігся біля входу й заснув, але сон його не був спокійним. Він часто прокидався й прислухався до того, що діялося в навколишньому світі, де квітневе сонце яскраво блищало на снігу. Крізь дрімоту до його слуху доносився дзюркіт струмочків, і він підводився, напружено ловлячи ці звуки. Сонце повернулося, і північна природа, що пробуджувалася, вабила його. Зароджувалося нове життя. У повітрі війнуло весною, під снігом відчувалося шумування, живлющі соки накопичувалися в деревах, поширюючи різкий аромат; набряклі бруньки скидали із себе зимові пута.

Дарма кидав старий вовк стурбований погляд на вовчицю, вона не виявляла ні найменшого бажання встати. Він роззирнувся й побачив кілька білих пташок, що пролетіли повз печеру. Старий піднявся був, щоб вийти, але, подивившись на свою подругу, ліг і задрімав. Чийсь малюсінький пронизливий голосок раптом долетів до його слуху. Двічі уві сні він провів лапою по носі. Потім прокинувся. На кінчику його носа дзижчав комар. Це був старий солідний комар, очевидно, з тих, які прокинулися після зимової сплячки. Одноокий не міг більше встояти проти голосу природи. До того ж він був голодним.

Він підповз до вовчиці, намагаючись переконати її піти разом із ним. Але вона загарчала на нього, і він вийшов сам назустріч яскравому сонцю. Сніг зробився пухким і утрудняв рух. Він попрямував до замерзлого річища, де сніг, захищений тінню дерев, зберігав ще деяку твердість. Але, проблукавши близько восьми годин, вовк повернувся надвечір у печеру ще голоднішим, аніж пішов звідти. Він бачив дичину, але не зумів упіймати її. Він провалився в підталий сніг і, поки борсався в ньому, заєць легко вислизнув від ворога.

Дійшовши до печери, вовк раптом зупинився, охоплений незрозумілими підозрами. До нього доносились якісь дивні слабкі звуки. Це не був голос вовчиці, а тим часом він видався йому начебто знайомим. Він обережно поповз у печеру, але був зустрінутий грізним гарчанням подруги. Це не збентежило його, хоча й змусило зупинитися на достатній відстані; він і далі зацікавлено прислухався до писку, що не припинявся, і до кволого скиглення.

Вовчиця злобливо прогнала його, і він знову влігся й заснув біля входу. Ранком, коли тьмяне світло осяяло печеру, старий вовк почав шукати джерело цих невиразно знайомих йому звуків. У гарчанні вовчиці з’явились якісь нові ноти. У них відчувалися ревнощі, і старий вовк тримався на достатній відстані. Проте він устиг помітити між ногами вовчиці уздовж її тіла п’ять дивних живих клубків, кволих, безпорадних і сліпих, що видавали якісь жалісні звуки. Він страшенно здивувався. Такі події траплялися й раніше в його тривалому й щасливому житті, навіть не раз, проте щоразу викликали в нього