Читати книгу - "Навіжена, Нечуй-Левицький"

в світах, пев­но, десь по­невіря­лись… мо­же, му­жи­ку­ва­ли, а мо­же, й стар­цю­ва­ли? Ні жінки, ні гро­шей! А я, хва­лить бо­га, і доч­ку-кра­су­ню маю, і гроші маю, і дім маю, і жи­ву щас­ли­во, як у бо­га за двер­ми,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

При цих сло­вах Бич­ковський нас­то­ро­чив ву­ха і пок­ру­тив ву­са. Роз­мо­ва про гроші оче­ви­дяч­ки при­па­ла йо­му до сма­ку.

- Як ви, Пла­то­не Андріяно­ви­чу, ви­людніли, ви­рос­ли і вго­ру і вшир! Я вгляділа вас і спо­чат­ку та­ки не впізна­ла: та­кий з вас ко­зир став! Ще дов­го бу­де­те за­мо­ро­чу­ва­ти го­ло­ви да­мам. А я здо­ро­во зміни­лась? Ви ме­не впізна­ли? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна і приж­му­ри­ла свої гострі оч­ки.

- Ні, не впізнав, але швид­ко до­га­дав­ся, що то ви,- мурк­нув Бич­ковський.

- Що ж я? Чи ду­же пос­тарілась? Ста­ла зовсім ба­бою? Га? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна і підня­ла вго­ру тонкі бро­ви, ще й дрібненько за­ре­го­та­лась.

- Ви ста­ли те­пер чер­воні, а ко­лись бу­ли білі,- зне­хо­тя обізвав­ся Бич­ковський.

Марта Ки­рилівна ще дуж­че за­ре­го­та­лась.

- Це гарні комплімен­ти го­во­ри­те да­мам! Що ж це, по ва­шо­му: чи гар­но б то, чи по­га­но?

- Ні гар­но, ні по­га­но. Але ви ще цвіте­те і не в'яне­те. Я ду­мав, що ви зв'яли й за­червіли,- ска­зав Бич­ковський.

- Кажуть люди, що я не зів’яла, хоч, мо­же, й га­разд і не процвітаю. Чи ма­ли ж який ро­ман на своєму віку? Пев­но, ма­ли стільки ро­манів, що їх усіх і не спи­са­ти,- спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Хто йо­го зна: не пам'ятаю, по­за­бу­вав,- ска­зав Бич­ковський і витріщив очі на ки­лим, не­на­че розг­ля­дав тру­ба­ду­ра з бан­ду­рою.

- Чого це ви так при­див­ляєтесь до то­го тру­ба­ду­ра, чи ар­хе­ологією ціка­ви­тесь, чи тією ли­цар­шею, що си­дять на бал­коні?

- Більше ар­хе­ологією,- зне­хо­тя обізвав­ся Бич­ковський.

- Невже ви так встиг­ли за­чуч­веріти та за­черствіти, що тільки й ціка­ви­тесь тією мерт­во­тою, цеб­то ар­хе­ологією та мерт­ви­ми мальова­ни­ми ли­цар­ша­ми? - чіп­ля­лась Мар­та Ки­рилівна.

Бичковському об­рид­ла вже та роз­мо­ва про га­рячі душі та мальова­них ли­царш,- йо­му за­ма­ну­лось ви­пи­ти всмак з ком­панією, а Хрис­ти­на од­би­ла йо­го од ве­се­лої ком­панії і тро­хи не замк­ну­ла в ха­тині, а Мар­та го­дує йо­го ро­ман­тич­ни­ми со­ло­до­ща­ми.

Може, ви зацікав­лені чим іншим, а я вас тут дер­жу? Мо­же, час ви­пи­ти по чарці? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

«Оце при­че­пи­лась при­че­па! За­лу­чи­ла ме­не сю­ди, не­на­че те­ля в повітку»,- по­ду­мав він.

- А час би вже ви­пи­ти, ви прав­ду ска­за­ли оце.

- І я з ва­ми вип'ю! Нудьга ме­не бе­ре се­ред цієї ста­ре­чої не­ве­се­лої ком­панії,- аж гук­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

- От і доб­ре! Ходім та вип'ємо вкупі! Я та­ких люб­лю.

- І я та­ких люб­лю! З та­ки­ми і на світі жи­ти ве­селіше! - гук­ну­ла Мар­та Ки­рилівна і схо­пи­лась з стільця.

Вона підроб­лю­ва­лась під смак Бич­ковсько­го. В її ду­шу впа­ла дум­ка і справді знов роз­по­ча­ти ро­ман з Бич­ковським, ко­т­рий міг ста­ти їй в при­годі.

Марта Ки­рилівна ко­кет­но одіпхну­ла обидві по­ло­вин­ки две­рей і про­вор­ненько, якось пус­ту­ючи, вис­ко­чи­ла в гос­тин­ну. За нею по­ва­гом вий­шов Бич­ковський. В сто­ловій кру­гом сто­ла сиділи Юпіте­ри та лисі вінці сот­воріння і хи­ли­ли хто пи­во, хто ви­но ста­ка­на­ми. Мар­та Ки­рилівна сіла по­руч з Бич­ковським і на­ли­ла в ста­ка­ни ви­на і для се­бе, і для Бич­ковсько­го. Бич­ковський підняв ста­кан до Мар­ти Ки­рилівни. Во­на підня­ла і свій ста­кан і цок­ну­ла ним об ста­кан Бич­ковсько­го. Хоч во­на і не лю­би­ла пи­ти, але ра­ди Бич­ковсько­го ви­хи­ли­ла пов­ний ста­кан, ще й дру­гий на­ли­ла. Во­на бу­ла ра­да, що знов своєю осо­бою заціка­ви­ла ко­лишньогось же­ни­ха. Бич­ковський роз­ве­се­ливсь, навіть роз­го­во­ривсь. Мар­та Ки­рилівна при­су­ну­лась до йо­го бли­зенько і пильно ди­ви­лась йо­му в вічі. Во­на роз­чер­вонілась, роз­горілась. З чер­во­ним ли­цем, з чер­во­ни­ми ру­ка­ми, в пун­со­вих бан­тах, в чер­во­них зиг­за­гах взір­ця своєї сукні, во­на вся ніби па­ла­ла, на­че не­опа­ли­ма ку­пи­на. Во­на при­ки­ну­лась ве­се­лою, навіть тро­хи гу­ля­чою, го­во­ри­ла дрібно, ве­се­ло, без­пе­рес­тан­ку та все зачіпа­ла Бич­ковсько­го.

«Весела ба­ба! Ще ве­селіша ста­ла, ніж ко­лись пе­редніше, як бу­ла пан­ною. І ком­панію дер­жить доб­ре: дуд­лить ви­но та­ки га­разд. Та й вид­но, що й жар в неї ще не про­хо­лов: як роз­чер­вонілась!» - ду­мав Бич­ковський.

«Як би до йо­го при­че­пи­тись? Як би йо­му на­тяк­ну­ти, що я й заміж за йо­го лад­на вий­ти? Чи не торк­ну­ти йо­го но­гою під сто­лом? Але він те­пер не роз­бе­ре й не роз­шо­ло­пає, хто йо­го торк­нув че­ре­вич­ком, бо кру­гом сто­ла си­дить ба­га­то Зевсів, та ще й п'яненьких. Ліпше на­пи­шу до йо­го лист… на­чеб­то дав­ня при­ятелька… Або чи не на­мо­ви­ти б Хрис­ти­ну, щоб йо­му будлі-як на­тяк­ну­ла»,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна, сьорба­ючи ви­но з ста­ка­на.

Христина пог­ля­да­ла на Бич­ковсько­го та на Мар­ту Ки­рилівну і тільки осміха­лась, пе­рег­ля­да­ючись з жар­тов­ли­вим своїм бра­том Бо­ро­давкіним.

Тим ча­сом Юпіте­ри на­ли­га­лись амб­розії так, що вже й міру пе­рей­шли; во­ни бо­ялись, що не дійдуть до Олімпу, тоб­то до­до­му, і по­ча­ли про­ща­тись.

Попрощалась і Мар­та Ки­рилівна. Во­на двічі по­да­ла Бич­ковсько­му ру­ку на про­щан­ня і, буцімто жар­ту­ючи, ду­же міцно зду­ши­ла йо­го за ру­ку, скільки в неї бу­ло в ру­ках си­ли і міці.

- Навідайтесь ж до давньої знай­омої, не за­будьте! Я вас сподіва­ти­мусь,- про­си­ла во­на Бич­ковсько­го.

- Навідаюсь, до­кон­че одвідаю вас,- белько­тав Бич­ковський, лед­ве по­со­ву­ючись до две­рей та чов­га­ючи здо­ро­ви­ми чо­бо­ти­ща­ми.

- Завтра за­ходьте до ме­не на снідан­ня, я по­ка­жу вам свою доч­ку. Чуєте? Я вас жда­ти­му,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна на про­щанні.

- Добре, зай­ду на снідан­ня,- го­во­рив на­че спро­сон­ня п'яненький Бич­ковський, бо він в той час і не роз­би­рав доб­ре, чи це в Ки­ши­неві йо­го про­сять на снідан­ня, чи мо­же в Бен­де­рах, чи й деінде.

Другого дня Мар­та Ки­рилівна жда­ла з візи­том Бич­ковсько­го. Во­на звеліла Ма­русі го­ту­ва­ти ко­фе і снідан­ня, пос­ла­ла взя­ти доб­рої горілки та міцно­го ви­на. Ма­ру­ся одяг­ла­ся в чор­ну сук­ню. Мар­та Ки­рилівна вгляділа її в чорній сукні, і в неї май­ну­ла дум­ка одяг­тись в уб­ран­ня яс­них кольорів.

«Маруся в чор­но­му уб­ранні на­че пос­тарілась на два-три ро­ки. Одяг­ну­ся я в сіреньке та в біле і… пев­но, по­мо­лод­шаю на років п'ять або й шість. Вчо­ра з'яви­лась йо­му ніби в огні та в жа­ру,- сьогодні з'явлюсь йо­му в лег­ких зефірах та хмар­ках: мо­же, він те­пер схильний лю­би­ти зефіри, бо вже прис­тар­ку­ва­тий. Це бу­ває в тих вже літніх, до­ход­жа­лих вінців сот­воріння…»

Марта Ки­рилівна одяг­ла­ся в ле­геньку делікат­но­го сіренько­го цвіту сук­ню, на­ки­ну­ла білу муш­ли­но­ву блу­зу, але та­ки не втерпіла - по­на­ки­да­ла по­де­ку­ди сво­го ко­ха­но­го ог­ню та жа­ру на убір: приш­пи­ли­ла на гру­дях пун­со­вий бу­кет і на шию по­че­пи­ла ву­зеньку пун­со­ву ок­са­ми­то­ву стрічеч­ку.

«Зефіри зефіра­ми, а по­лум'я все-та­ки кра­ще, бо ду­же прис­тає мені до ли­ця,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна.- Не­хай по­ди­ха­ють зефіри вес­ня­ним ду­хом,