read-books.club » Сучасна проза » Село не люди – 2. Добити свідка 📚 - Українською

Читати книгу - "Село не люди – 2. Добити свідка"

285
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Село не люди – 2. Добити свідка" автора Люко Дашвар. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 11 12 13 ... 25
Перейти на сторінку:
першим сексом! Все пучком! – зарядив сигнальну ракету у ракетницю, на мазанку глянув. – Ну що, мала? Зустрічай даруночок від Діда Мороза…

Прицілився… І тут задзвонив мобільний.

Залусківський ще тільки діставав гаджет із кишені, але вже знав: ось і воно! Те, чого так боявся і так чекав: отвєточка… Чи то від Алки покійної, чи то від малої Катерини, чи то від Господа Бога…

– Залусківський слухає! – буркнув у слухавку.

– Іване Миколайовичу! А ви де?! Швидше додому їдьте! – кричав у слухавку килимівський сусід Залусківського. – У вас на подвір’ї гараж зайнявся…

– Суки! Суки кляті! Суки! – знай повторював Залусківський, плутався під ногами у пожежників, намагався власноруч відтягти обгорілі балки гаражного даху: провалилися прямісінько на нову «субару форестер». Автівка від вогню теж отримала чималі опіки – фарба взялася пухирями, деякі з них полопалися, окремі пластикові деталі поплавилися. Добре, хоч не вибухнула, бо бак повний.

То була остання спроба Залусківського зашкодити Катерині.

– Все! Крапка! Досить з мене! – вирішив. – Мовчить дівка – і слава Богу! Хай так і буде! Не чіпатиму її!

Голову до небес задер, гукнув:

– Чуєш, Аллуню? Не чіпатиму!

Не заспокоївся – затихнув, спробував викреслити минуле разом із малою Катериною, а коли згадував, лиш одне не давало спокою: ніяк не міг зрозуміти її мовчання. Може, так збиткується з нього? Чи вичікує… А чого саме? Може, має статися щось надзвичайне, аби вона заговорила?..

– От і сталося! – буркнув після дзвінка помічника. Хтось таки знайшов чужака, якого чотирнадцять років тому вбив Залусківський.

Ледь дочекався, поки до мисливської хатинки по тата-суддю приїде Петро Нечитайло на своєму «пріусі», випроводив їх. Не забув Жорці нагадати вже на порозі:

– Подзвони, коли з моїм ділом розберешся.

– Сам, дивись, мене не підведи! – відповів суддя, поїхав шукати цапа-відбувайла, щоби звинуватити його у викраденні автівки і ДТП.

Іван Залусківський врешті залишився один, спробував зосередитися, проаналізувати, які конкретні проблеми може принести йому страшна знахідка у шанівському саду. Та, як і колись, логіку і здоровий глузд заступило одне невтримне бажання: розгорілося з новою силою…

– Добити свідка… – прошепотів.

Та спершу дівчину потрібно було знайти. Задумався.

– Вона десь тут чи поїхала подалі від проблем? – мовив, бо усвідомив: розслабився, втратив контроль, навіть не знає, де дівчина зараз, якою стала. Певно, і не впізнає її, як десь перестріне!

Спробував уявити Катерину. Не вийшло.

Дістав мобільний, набрав номер Тамари.

– За годину у Килимівці буду, – повідомив. – Щоби вже біля офісу мене чекала. Побалакати треба.





Бізнесменша Тамара Гордієнко, яка мала магазин у великій Килимівці і кіоск у малій Шанівці, з деяких пір не наважувалася ігнорувати прохання Івана Залусківського. Життя показало: навіть із найбруднішої калюжі Залусківський випливає не тільки без втрат, а навіть із матеріальними прибутками. Тож сваритися з ним – справа невдячна і небезпечна.

Як усяка амбітна людина, свого часу Тамара намагалася зрівнятися із Залусківським і навіть обскакати його у справах бізнесових. Заради цього при живому чоловікові віддавалася Іванові у різних не дуже пристосованих для сексу місцях, а потім і молодшого сина Тараса від коханця народила, та це не допомогло. Як і її фатальна змова з конкурентами Залусківського, на яку Тамара наважилася, аби випередити Івана. Все закінчилося геть погано: втратила не тільки столичних покровителів, а й довіру колишнього коханця. Він швидко відновив статус і вплив, як просіку у хащах, прорубав собі шлях до ще більшого багатства, а Тамара ледь спромоглася орендувати у Килимівці приміщення старого ФАПу, відремонтувати його і відкрити магазин.

Та все ж в одному жінка вважала себе спритнішою за коханця, бо ризикнула народити від нього хлопця, тож сподівалася – Тарас не тільки помирить їх, а й змусить Залусківського поділитися багатством, впливом. Залусківський і тут поламав Тамарчині плани: навідріз відмовлявся визнавати Тараса.

– Брешеш, жінко! З якого доброго дива він мій? – одне на язиці.

Тамара не здалася.

– Нічого… Трохи потерплю! – заспокоювала себе. – Тарас виросте, стане таким же хватким до бізнесу, як і Залусківський. Іван побачить – хлопець весь у нього, сам прибіжить! Сам признається синові: я – твій тато. А як інакше? Вже старий! Та – сам-один! Жінка померла, поряд нікого! А у немочі кожному хочеться поряд живу душу мати. І от тоді я йому такий рахунок виставлю – за кожен день усіх цих років заплатить, падло!

Тарас геть не допомагав матері розкуркулити Залусківського. Таким відчайдушним шибеником ріс – самі проблеми від нього. Всюди свого носа устромить! То двох сусідських курок «поженив»: прив’язав їм до хвостів порожні бляшанки з камінцями всередині – бігали селом, як навіжені, бляшанками дзеленьчали, хоч вуха затуляй. У шість років спробував сигарету підпалити, а підпалив сарай за хатою. Навіть коли Шанівка ледь не збожеволіла від жаху після загибелі Сашка і скалічення Тамарчиного старшого сина Сергія, малий відзначився.

– Катька – бля! Катька – бля! – горлав на всю вулицю, поки Тамарчин чоловік Федір Гордієнко його у хаті не зачинив.

– Ану, ділом займися, бо як вріжу по сраці, тиждень сісти не зможеш! – пригрозив.

Слова батька дивним чином трансформувалися у голові малого. Коли у школі діти почали перешіптуватися і казати, що Тарасова мамка – шльондра, а тато Федір хлопцеві і не батько зовсім, бо мамка Тараса бозна від кого народила, на слова часу не витрачав. Одразу за діло брався: товк сміливцям пики, та так продуктивно, що плітки швидко припинилися, а за Тарасом Гордієнком закріпилася слава ще того зухвальця.

Перший світоглядний конфлікт між сином і матір’ю стався у 2014-му, коли Тарасові виповнилося шістнадцять років: закінчив дев’ять класів, зазбирався у райцентр.

– До сільськогосподарського технікуму вступатиму, – сказав батькам. – На тракториста-механіка вивчуся. Житиму в гуртожитку.

Тато кивнув: нормально. Мати у крик:

– Не пущу! Закінчиш одинадцять класів, в інститут прилаштую. Потім бізнесом займешся. А поки допомагатимеш мені у магазині. Я тобі навіть платитиму!

– Нецікаво, – відказав.

Як поїхав з села на навчання, повернувся майже за п’ять років. Наприкінці 2019-го… Замість своїх двох – одна нога і один протез.

– Хронологія така, – сам розповідав. – У 2016-му технікум закінчив і одразу до армії забрали. Рік прослужив на Заході, а потім контракт підписав і поїхав на Схід. На війну. Тепер ясно, де ногу залишив, чи ще є запитання?..

Ох же Тамарка ридала, коли син тільки збирався після підписання контракту у розташування своєї частини в район Горлівки.

– Синочку, Тарасику… Не їдь, якщо маму любиш! Один ти у мене залишився. Сам знаєш! Тато п’є, ніякої помочі від нього, Сєрьожа вже стільки років додому – ні ногою! Хіба витримаю, якщо і з тобою щось станеться?

Як зустрічала Тараса з війни, й сльозинки не зронила: дізналася, що синові ногу ампутували, заприсяглася підтримкою і опорою йому стати, не тягарем. Тільки й сказала чоловікові гірко:

– Отакі у нас діти, Федю. Один без члена, другий –

1 ... 11 12 13 ... 25
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди – 2. Добити свідка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Село не люди – 2. Добити свідка"