Читати книгу - "Аліса в Задзеркальній країні, Льюїс Керрол"

- Погана та пам’ять, яка пригадує лише минуле,- проголосила Королева.

- А що ви пригадуєте найкраще? - насмілилася запитати Аліса.

- О, те, що трапиться через тиждень,- відповіла Королева недбало.- Наприклад,- провадила вона, прикладаючи великий шматок пластиру до пальця,- візьмемо гінця Короля. Він зараз відбуває покарання у в’язниці, а суд почнеться лише наступної середи. Ну, а злочин він, звичайно, вчинить тільки після всього цього.

- А що, коли він зовсім не вчинить злочину? - домагалася Аліса.

- То й так буде,- відповіла Королева, прив’язуючи клаптем стрічки пластир до пальця.

Аліса відчула, що тут важко заперечити.- Взагалі, звичайно, так буде краще,- погодилася вона.- Але йому не буде краще від того, що його покарають.

- Отут ти помиляєшся,- сказала Королева.- Тебе коли-небудь карали?

- Тільки за провини! - промовила Аліса.

- Так, але після цього ти робилася кращою, я певна! - з тріумфом заявила Королева.

- Так, але за мною була провина, за яку мене карали,- доводила Аліса.- Це велика різниця.

- Але якби ти не мала провини,- пояснювала Королева,- було б ще краще. Краще, краще, кра…а…а!

З кожним «краще» вона підвищувала голос і нарешті почала верещати.

Аліса саме почала говорити:

- Тут якась помилка…

Але Королева так голосно верещала, що Аліса мусила обірвати своє речення.

- Ой-ой-ой! - репетувала Королева, махаючи рукою, наче хотіла одкинути її зовсім.- У мене з пальця йде кров! Ой-ой-ой-ой!

Її верещання було таке схоже на свисток паровоза, що Алісі довелося затулити вуха.

- Що сталося? - запитала Аліса, коли Королева на якусь мить затихла.- Ви вкололи пальця?

- Я ще не вколола його,- відповіла Королева,- але скоро вколю… Ой-ой-ой!

- Коли ви збираєтесь уколотись? - запитала Аліса, якій дуже хотілося сміятися.

- Коли буду пришпилювати хустку,- буркнула бідолашна Королева.- Брошка зараз розстебнеться. Ой-ой! - Коли вона говорила це, брошка розстебнулася, і Королева люто вчепилася в неї, намагаючись застебнути.

- Обережно! - крикнула Аліса.- Ви зовсім погнули її.- І вона схопила брошку. Але надто пізно: шпилька вислизнула і вп’ялася в палець Королеви.

- От і кров, бачиш,- з посмішкою звернулася Королева до Аліси.- Тепер ти розумієш, як у нас ідуть справи.

- Але чому ж ви не кричите? - запитала Аліса, збираючись знову затулити вуха.

- Нащо? Я вже накричалася,- відповіла Королева.- Нема причини починати все спочатку!

- Мабуть, ворон полетів собі,- сказала Аліса.- Я рада, що він полетів. А то я вже думала, що надходить ніч.

- Якби то я вміла радіти! - зітхнула Королева.- Але я не знаю, як воно робиться. Ти, мабуть, дуже щаслива, якщо можеш, живучи в цьому лісі, радіти, коли тобі заманеться.

- Тільки тут якось дуже непривітно,- сумно промовила Аліса. Від згадки про свою самотність у Аліси виступили сльози на очах.

- Ну, годі, годі! - вигукнула бідна Королева і заломила у відчаї руки.- Подумай, яка ти велика. Подумай, яку відстань ти сьогодні пройшла. Подумай, котра година. Подумай про що завгодно, але не плач.

Аліса не змогла стримати сміх, хоч сльози блищали у неї на очах.

- А вам удається стримувати сльози, коли ви думаєте про щось? - запитала вона.

- Тільки так і можна їх стримати,- твердо заявила Королева.- Не можна робити дві роботи одночасно, розумієш. Давай хоча б подумаємо про твій вік. Скільки тобі років?

- Сім з половиною, рівно.

- Ти можеш не додавати «рівно»,- зауважила Королева.- Я й так повірю. Зараз ти повинна повірити тому, що скажу я. Мені сто один рік, п’ять місяців і один день.

- Мені щось не віриться,- сказала Аліса.

- Не віриться? - зі співчуттям запитала Королева.- А ти спробуй повірити: глибоко вдихни і заплющ очі.

Аліса засміялася.

- Не варто пробувати,- сказала вона,- ніхто не може вірити неможливим речам.

- Просто у тебе малий досвід,- зауважила Королева.- Коли я була твоїх років, я займалася цим півгодини щодня. Куди там, я іноді до сніданку могла повірити у шість неможливих речей… Знову хустка злетіла!

Коли вона говорила, брошка знову розстебнулася і раптовий порив вітру шпурнув хустку Королеви на другий бік струмка. Королева розкинула руки і полетіла слідом. Цього разу їй вдалося зловити хустку самій.

- Спіймала! - радісно закричала вона.- А зараз подивися, сама приколю!

- Сподіваюся, ваш палець уже менше болить? - ввічливо запитала Аліса, переходячи струмок за Королевою.

- О, значно менше! - вигукнула Королева і повторювала пискливо: - Значно менше! Менше! Менше! Ме-е-е-е!

Останнє слово так нагадувало мекання вівці, що Аліса аж здригнулася.

Вона подивилася на Королеву. Та, здавалося, раптом обросла вовною. Аліса протерла очі і знову подивилася. Невже вона опинилася в крамниці? І чи насправді… Невже насправді за прилавком сиділа Вівця? Скільки Аліса не протирала очі, але нічого не могла зрозуміти. Вона стояла в темній крамниці, спершись ліктями на прилавок, а напроти неї в м’якому кріслі сиділа Вівця і щось в’язала. Час від часу вона підводила очі й зиркала на Алісу крізь величезні окуляри.

- Що ти хочеш купити? - нарешті запитала Вівця, одриваючи на мить погляд від в’язання.

- Я ще не надумалась,- дуже ввічливо відповіла Аліса.- Мені спершу хочеться подивитися кругом, якщо можна.

- Ти можеш дивитися вперед і в обидва боки, якщо тобі заманеться,- сказала Вівця,- але ти не можеш дивитися кругом себе. У тебе ж немає ззаду очей!

Справді, у Аліси не було ззаду очей. Вона обмежилася тим, що повернулася, підійшла до полиць і почала оглядати їх.

Крамниця була набита всілякими дивовижними речами. Але найдивовижнішим було те, що ледве Аліса зосереджувала увагу на якійсь полиці, силкуючись роздивитися, що там лежить, як саме та полиця чомусь була порожня. А тим часом інші полиці аж ломилися від усяких товарів.

- Тут все прямо пливе перед очима,- нарешті промовила вона жалібно, після того як майже хвилину марно ловила очима якусь велику яскраву річ. Ця річ нагадувала то ляльку, то шкатулочку для