Читати книгу - "Син сонця, Джек Лондон"

У човні всі вхопилися за рушниці, і обидва табори стали напружено чекати. Душ сто тубільців пообліплювали коріння, що стриміло з води; в декого з них були стародавні снайдерські рушниці, але більшість мала топірці, загартовані списи та стріли з кістяними вістрями. Супротивники не перемовилися жодним словом, тільки пильно стежили одні за одними з відстані двадцяти футів. Старий одноокий тубілець з зарослим обличчям наставив свою рушницю на Олбрайта; той і собі націлився в дикуна з маузера. Так тривало кілька хвилин. Тим часом приглушена риба випливала на поверхню, або, запаморочена, тріпалася в ясній глибині.

- Усе гаразд, хлопці,- спокійно сказав Гриф,- Кладіть рушниці та гайда у воду. А ви, містере Олбрайте, киньте тютюну тій одноокій тварюці.

Поки матроси пірнали по рибу, Олбрайт кинув на берег пачку тютюну. Одноокий чоловік кивнув головою і скривився, намагаючись удати приязнь. Списи спущено, луки послаблено, стріли покладено в сагайдаки.

- Бачите, вони знають про тютюн,- заявив Гриф, коли човен повертався до шхуни.- Отож треба сподіватись гостей. Витягніть ящик тютюну, містере Олбрайте, та ще кілька ножів. Он уже пливуть.

Старий одноокий, як і годиться ватагові й старшому, виїхав сам назустріч небезпеці, ризикуючи задля свого племені. Карлсен нахилився над поруччям, допомагаючи гостеві вилізти, і, повернувши голову, завважив:

- Вони викопали гроші, містере Грифе. Цей старий злидень геть ними обвішаний.

Одноокий зашкандибав палубою, миролюбно всміхаючись і насилу приховуючи страх, що й досі переймав його. Він кульгав на одну ногу, і знати було чого, бо через стегно до самого коліна видніла страшна глибока близна. Він не мав ніякої одежі, навіть пов’язки на стегнах, зате в носі було з десяток дірок, і в кожній стриміла різьблена кістка, аж весь він скидався на їжатця. З шиї на брудні груди звисало намисто з золотих соверенів, вуха приоздоб-лювали срібні півкрони, а під носом теліпалася, засилена в хрящик, позеленіла мідяна монета - англійський пенс.

- Стривайте, Грифе,- сказав Пенкберн, удаючи байдужого.- Ви кажете, що вони знають тільки намисто й тютюн. Чудово. Слухайте мене. Вони знайшли скарб і нам треба видурити його в них. Зберіть усю команду й накажіть, щоб удавала, ніби її цікавлять тільки мідяки. Розумієте? На золоті монети нехай зовсім не звертають уваги, срібло насилу беруть, а просять лишень мідяків.

Пенкберн узявся правувати торгівлею. За пенса, що його одноокий відчепив з носа, він дав десять пачок тютюну. Кожна пачка коштувала Грифові один цент, то певне, що така міна була невигідна. Але за кожні півкрони Пенкберн дав тільки по одній пачці тютюну. Про намисто з соверенів він навіть говорити не схотів. Та що дужче він відмовлявся, то наполегливіше домагався міни Одноокий. Кінець кінцем Пенкберн удав роздратованого і зласкавився на дві пачки тютюну за намисто, в якому було десять соверенів.

- Скидаю перед вами шапку! - сказав Пенкбернові Гриф під час обіду.- Цікава ситуація. Ви перевернули догори ногами шкалу цін. Їм мідяки здаватимуться коштовним скарбом, а соверени - мізерією. Отже, вони притримуватимуть пенси і набиватимуться нам із соверенами. Пенкберне, п’ю за ваше здоров’я! Юнго! Ще чашку чаю для містера Пенкберна.

Настав золотий тиждень. Від світанку до ночі човни купчилися за двісті футів од шхуни. То була заборонена межа. Її охороняли озброєні рушницями матроси. До шхуни допускали тільки по одному човнові за раз, і тільки одному тубільцеві за раз дозволяли вилазити на шхуну. Там під тентом, змінюючись щогодини, четверо білих провадили обмін. Провадили за тими цінами, що їх визначили Пенкберн з Однооким. За п’ять соверенів давали пачку тютюну, за сто - двадцять пачок. Таким чином людожер, хитро посміхаючись, викладав на стіл тисячу доларів золотом і злазив зі шхуни страшенно задоволений, узявши тютюну на сорок центів.

- Чи вистачить у нас тютюну? - з сумнівом промурмотів Карлсен, коли вони відчиняли нового ящика.

Олбрайт засміявся.

- У нас є п’ятдесят ящиків,- сказав він,- а я вирахував, що за три ящики ми дістаємо сто тисяч доларів. Всього закопано мільйон доларів; виходить, що їх можна буде зібрати за тридцять ящиків. Звичайно, не слід забувати про срібло й мідяки. Та еквадорська голота, мабуть, захопила всі гроші, які були в скарбниці.

Пенсів та шилінгів майже не попадалося, дарма що Пенкберн водно допитувався про них. Він удав, наче йому потрібні тільки пенси і щоразу, коли дикуни приносили пенса, очі йому жадібно блищали. Як він і сподівався, дикуни збагнули, що найперше слід обміняти дешеве золото, а в п’ятдесят разів дорожчі від соверенів мідяки краще приберегти наостанок. Напевне, мудрі, сивобороді діди, порадившись у своїх лісових кублах, вирішили підняти ціну на мідяні пенси, скоро збудуться дешевого золота. Хто його зна. Може, ті чудернацькі білі люди даватимуть навіть по двадцять пачок за коштовного мідяка!

Наприкінці тижня торгівля спала. Золота вже майже не траплялося. Часом дикуни дуже неохоче привозили пенні й віддавали за десять пачок, зате срібла виміняно на кілька тисяч доларів.

Восьмого дня зранку торгівлю припинено. Сивобороді діди вирішили здійснити свій намір і стали вимагати по двадцять пачок за одного пенса. Одноокий особисто повідомив про нові умови торгівлі. Білі люди вислухали його начебто дуже поважно й почали стиха радитись. Якби Одноокий знав англійську мову, то відразу змикитив би, що до чого.

- Ми дістали вісімсот тисяч з гаком, не рахуючи срібла,- сказав Гриф.- Це, видно, все, що в них є. Решта двісті тисяч попали, мабуть, до племен, що живуть у глибині острова. Вернімося сюди через три місяці - за той час берегові дикуни виміняють їх собі назад у лісових; до того ж у них уже буде по тютюнові.

- Просто гріх купувати в них мідяки! - усміхнувся Олбрайт.- Це проти моєї ощадливої купецької натури.

- Трошки подуває з берега,- сказав Гриф, дивлячись на Пенкберна.- А що ви скажете?

Пенкберн кивнув головою.

- Чудово.- Гриф підставив щоку вітрові й пересвідчився, що подув легенький і нерівний.- Містере Карлсене,- сказав він,- піднімайте якір і ставте вітрила. А тоді спускайте човни - тягтимемо шхуну на