Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Похитуючись, староста пішов до дверей і, уже взявшись за клямку, звелів Юркові:
— Прийди на вечір у старостат, маю щось важливе сказати. Ви мені в пригоді стали, і я вам відплачу добром за добро.
Ввечері Юрко пішов у старостат. Кортіло дізнатися, що ж має сказати Щупак.
Староста зустрів Юрка як рідного, по-змовницьки підморгнув, кивнув на стілець.
— Сідай, бо розмова буде довга, а в ногах правди, кажуть, немає. Я оце такий щасливий сьогодні, що все в мені розімліло від радості. Не витерпів і прямо від вас поїхав на свій хутір, походив по полю. Ще, може, в цьому році встигну посіяти гречку! За неї можна буде взяти добрячі гроші.
Щупак сів навпроти Юрка, сказав тихенько, так, ніби остерігався, щоб його ніхто не почув, хоча в кімнаті й не було жодної живої душі.
— Пам'ятаєш, Юрку, я тобі говорив про хуру?
— Пам'ятаю, — кивнув головою Юрко.
— Так треба нам поскоріше розкопати її! Бо може наше золото іншим дістатися!
— А може, там і нема ніякого золота, — засумнівався хлопець.
— Є, — впевнено одказав Щупак, — це я точно знаю. Як ішли шляхтичі на війну — то кожен брав із собою золоті тарелі, келихи, ложки та виделки. Хизувалися пани один перед одним, а того й не знали, що на них чекає. Поглинула трясовина ті хури, а тепер потроху віддає людям. Це вже п'ятого воза за моєї пам'яті вимило. Я й сам знайшов колись на шляхетському болоті три дукати. Зараз пройшли дощі, доведеться чекати, поки протряхне земля. Сьогодні в нас що? Середа? От давай наступної середи й підемо.
Щупак дістав з кишені кисет з махоркою, шматок окупаційної газети, закурив:
— Є й ще одне важливе діло, — сказав після глибокої затяжки. — Завтра о десятій годині мусиш бути в пана Маєра. Великі неприємності в нашого благодійника. Дуже йому пахне Східний фронт. От і хоче дати тобі одне доручення. Поняв?
— Не зовсім, Юхиме Мартиновичу! — удав здивованого Юрко. — Про які неприємності ви говорите?
Щупак став гаряче пояснювати йому:
— Поскубли партизани німців біля Кам'яного Рогу. А хто винен? Маєр. Сім машин спалили, і танкетки погоріли… Трупами шлях виклали. Як заберуть Маєра — то й нам може бути гаплик! І ще одне. Питався тебе мій квартирант, Клей, чи як там його. Розпитував, він трохи й по-нашому кумекає, чи ти надійна людина, чи можна тобі довіряти. Затям це собі, намагайся годити німцям, то буде й нам якась вигода. Давно сказано: тримайся пана — не буде свита драна.
Вони довгенько засиділися в старостаті, обмірковували, що та як, і коли Юрко прийшов додому, мати одразу запитала:
— Що тому Щупакові треба? Чого викликав?
— Пропонує піти розкопувати скарб.
— Який ще скарб?
— Хуру на Шляхетському болоті вода вимила, от і хоче пошукати на ній золота.
— Не треба тобі йти на те болото, — заперечила мати.
— Чому? А може, й справді скарб знайдемо.
— Скарбу я й боюся, — пояснила. — Знайдете якусь золоту монету, а Щупак за неї тебе і вкине в трясовину, щоб не ділитися. Колись із ним пішов на болото один парубок, теж скарб шукати, так і по цей день шукає.
Уранці Юрко нагодував та напоїв коней, спутав їх і пустив пастися на луг, а сам пішов до Маєра. Вартовий есесівець уважно прочитав перепустку і почав дзвонити якомусь штурмфюреру. Той прислав на прохідну рудого, покритого густим ластовинням шарфюрера в новому мундирі, в широкій приплюснутій пілотці. Есесівець підійшов до Юрка, запитав глухим голосом:
— Ти хочеш пройти до штандартенфюрера Маєра?
— Так, гер шарфюрер!
— Давай мені свою перепустку і йди за мною. Зброю — здати.
Юрко, ідучи до Маєра, одягнув новий мундир, почепив на ремінь кобуру з «вальтером». Тепер довелося віддати перепустку і пістолет. Хлопець здивувався такій зустрічі, але виду не подав, покірно йшов за рудим есесівцем.
Той завів його в палац, наказав почекати в приймальні Маєра, а сам постукав у масивні двері, оббиті чорною лискучою шкірою. Пролунав дзвінок, і есесівець зайшов у кабінет. Невдовзі він вийшов і звелів Юркові:
— Можеш зайти! Посвідчення і пістолет одержиш, як будеш виходити з приймальні.
За широким дубовим столом сидів посірілий і постарілий Маєр. Він показав Юркові на стілець навпроти столу й одразу заговорив:
— Тяжкі випробування посилає нам доля. Загинув штурмбанфюрер гер Лернер. Дорогою ціною доводиться нам освоювати завойовані простори. Гинуть хоробрі й відважні солдати фюрера. Мені, Юрген, потрібна твоя допомога. Ходімо до моєї опочивальні й про все домовимося. Там нас ніхто не буде турбувати.
Маєр перевірив, чи закриті дверцята сейфа, замкнув письмовий стіл і разом з Юрком вийшов у приймальню. Рудий есесівець виструнчився, запитав Маєра:
— Гер штандартенфюрер, я можу повернути Бергу його пістолет і посвідчення?
— Так, — зупинився на мить Маєр, — звичайно…
Юрко сховав у кобуру пістолет, взяв посвідчення і вийшов з приймальні. Кожен раз, коли він заходив до Зоряної кімнати, його охоплювало незбагненне хвилювання. Згадував татка, той сонячний день, коли вони прийшли з ним до палацу, щоб підготувати приміщення до прийому гостей з Києва. Це ж тоді Юрко відкрив для себе таємницю Зоряної. З того часу минуло трохи більше року, а здається — ціла вічність.
Юрко роззирнувся по Зоряній. На стінах, на стелі, як і раніше, сяяли мідні блискітки. На ляді стояв важкий металевий сейф з чорним розпластаним орлом на масивних дверцятах. Крізь вузенькі вікна проривалося сонячне проміння і розсипалося по темній дубовій підлозі.
Маєр запропонував Юркові сісти, сказав спокійно, як про якусь давно вирішену справу:
— Слухай, Юрген, мені, мабуть, доведеться покинути ваше село. І твоя родина залишиться без належного захисту. Останнім часом мене переслідують неприємності. І нічого тут не вдієш, бо ніхто не може передбачити своїх майбутніх прикрощів. Юрген, — Маєр притишив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко», після закриття браузера.