Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

Прислухався. Ніхто не йшов.

— Стюарде! — гукнув він удруге, дужче.

Містер Олбінет саме проходив поблизу, прямуючи до камбуза, котрий містився під шканцями. Як же він здивувався, почувши, що його гукає якийсь довготелесий чоловік! “Відкіля він тут узявся? — подумав Олбінет. — Чи не приятель містера Гленарвана? Ні, це неможливо!”

Однак він зійшов нагору й наблизився до незнайомого.

— Ви — судновий стюард? — спитав його той.

— Так, сер, — відповів Олбінет, — але я не маю честі…

— Я пасажир каюти номер шість, — перебив його мову незнайомий.

— Каюти номер шість? — здивувався Олбінет.

— Саме так. Вас звуть?

— Олбінет.

— Гаразд, друже мій Олбінете, — мовив чужоземець з каюти номер шість, — то подбайте про сніданок і не гайтеся. Ось уже тридцять шість годин, як я не мав у роті ні ріски, тобто я проспав тридцять шість годин поспіль, що можна пробачити людині, котра одним духом, ніде не зупиняючись, примчала з Парижа до Глазго. Скажіть, будь ласка, коли тут снідають?

— О дев’ятій, — мимохіть відповів Олбінет.

Незнайомому забажалось перевірити годинника, і на це пішло чимало часу, бо він натрапив на нього лише в дев’ятій кишені.

— Добре, — сказав він. — Але зараз немає ще й восьмої! От що, Олбінете, дайте мені поки що бісквітів і склянку шеррі, щоб я діждав сніданку, бо я падаю з виснаження.

Олбінет слухав, нічогісінько не добираючи, а незнайомий говорив і говорив, навдивовижу легко перестрибуючи від одного питання до другого.

— Ну, а де ж капітан? Досі не встав? — цокотав він. — А помічник капітана? Що він робить, теж іще спить? На щастя, погода чудова, вітер сприятливий, судно йде само собою…

В цю хвилину на сходах показався Джон Маиглс.

— Ось капітан, — сказав Олбінет.

— О! Я радий, вельми радий познайомитися з вами, капітане Бертоне! — вигукнув незнайомий.

Джон Манглс аж остовпів із подиву, не тільки тому, що його назвали Вертоном, але тому, головне, що побачив на борту свого судна незнайомого.

А той провадив своє дедалі запальніше:

— Дозвольте мені потиснути вам руку. Я не зробив цього позавчора ввечері, бо в час одплиття негоже нікого турбувати. Але сьогодні, капітане, я справді щасливий познайомитися з вами.

Джон Манглс широко розплющеними очима дивився то на Олбінета, то на новоприбулого пасажира.

— Тепер, — вів далі той, — ми познайомились, дорогий капітане, тепер ми друзі. Скажіть мені насамперед, чи задоволені ви з “Шотландії”?

— Яку Шотландію ви маєте на увазі? — нарешті вимовив Джон Манглс.

— Певна річ, “Шотландію”, на якій ми оце зараз пливемо. Чудове судно, його так мені хвалили за мореплавні якості й високу гідність його командира, славного капітана Бертона. Чи ви не родич відомого африканського мандрівника Бертона? Відважна людина! Коли це так, щиро вас вітаю!

— Сер, я не тільки не родич мандрівника Бертона, але я навіть не капітан Бертон, — відповів Джон Манглс.

— Он що! Виходить, я розмовляю з помічником капітана “Шотландії” містером Берднесом? — допитувався дивний пасажир.

— Містер Берднес? — повторив за ним Джон Манглс, що почав доходити істини.

Але він ніяк не міг збагнути, ким має справу, з божевільним чи просто з легкодумом. Та тільки-но він хотів остаточно з’ясувати це питання, як на палубу зійшли лорд Гленарван з дружиною й Мері Грант.

Помітивши їх, незнайомий вигукнув:

— О! Пасажири! Пасажирки! Чудово! Сподіваюсь, містере Берднесе, ви мене познайомите…

Він рушив їм назустріч і, не дожидаючи посередництва Джона Манглса, невимушено заговорив:

— Місіс, — удався він до міс Грант, — міс… — повернувся він до леді Гелени. — Сер, — додав він, звертаючись до Гленарвана.

— Лорд Гленарван, — підказав Джон Манглс.

— Сер, — вів далі незнайомий, — пробачте мені, що я знайомлюсь сам, але на морі доводиться дещо нехтувати світськими звичаями. Сподіваюсь, ми швидко познайомимось, і в товаристві дам плавання на “Шотландії” здасться нам приємним і коротким.

Гелена й Мері Грант не знайшли у відповідь жодного слова. Вони не могли зрозуміти, як ця зайшла людина опинилася на палубі “Дункана”.

— Сер, — мовив Гленарван, — з ким я маю честь говорити?

— Жак-Еліасен-Франсуа-Марі Паганель, секретар Паризького географічного товариства, член-кореспондент географічних товариств Берліна, Бомбея, Дармштадта, Лейпцига, Лондона, Петербурга, Відня, Нью-Йорка, почесний член Королівського географічного й етнографічного інституту Східної Індії; коротко кажучи — людина, котра двадцять років досліджувала географію як кабінетний вчений, а тепер воліє сама пізнати суть цієї науки й прямує до Індії, аби на власні очі побачити те, про що згадують в свою працях великі мандрівники.

Секретар Географічного товариства, напевно, був приємний чоловік, бо все це він сказав дуже мило. А втім, Гленарван чудово знав тепер, з ким має справу: ім’я й заслуги Жака Паганеля були добре відомі. Його повідомлення про найновіші відкриття, праці з географії, друковані в наукових записках товариства, його листування мало не з усім світом — все це робило Паганеля видатним ученим Франції. Тому Гленарван щиро потиснув руку своєму несподіваному гостеві.

— Тепер, коли ми познайомились, — сказав він, — чи не будете ви так ласкаві, пане Паганелю, відповісти на одне запитання?

— Хоч на двадцять, сер, — одказав Паганель. — Розмова з вами — завжди для мене втіха.

— Ви прибули на це судно позавчора ввечері?

— Так, сер, позавчора ввечері, о восьмій