Читати книгу - "Століття Якова"

Як він її не вбив тоді, чого?

Побачив бездонний сум в очах? Побачив. Ті очі його пропекли й закричали. Закричали: не вірити словам. Не вірити нічому, навіть сьогоднішньому дневі й тому, що він приніс, що довкола він бачить і відчуває.

– А у нас усе добре після весілля було, Ясику… Сорочку родині мою показали. Із кров’ю, як і належить після першої шлюбної ночі.

Нахилилася близько, моргнула і стиха-стиха:

– Тиміш перед тим кроля зарізав…

«Ліпше б він тебе зарізав», – ледь не сказав.

Али Тиміш… Ци, мо’, й знав усе про них? Як же то?.. Ци насміхається ця злидниця…

– Я за тебе радий, сусідочко. Хай тобі буде добре сьогоднє і завше.

– І тобі, сусіде. Так само…

Ось така розмова у них вийшла.

Нащо Улянка його кликала? Щоб зайвий раз боляче зробити? Міг би заприсягтися, що ні. Але то вже пізніше прийшло.

– Тебе не чіпатимуть, сусіде, – сказала Улянка й повернулася спиною, пішла собі, мовби нічого не було між ними. Мовби справді розмовляли двоє сусідів.

Його тилько викликали в постерунок, прочитали мораль і сказали, що має заплатити штраф за порушення громадського спокою.

– Штраф? Килько? – спитав і подумав, що чого доброго доведеться за свою дурість якщо не з конем, то з підсвинком розпрощатися, бо ж грошей на господарці катма, чи й злотий нашкребеться.

– Вам повідомлять, – сказав поліцай, і це ввічливе звернення здивувало.

Він дивився на ситу морду в мундирі, запакованого в закони й параграфи чоловіка й подумав про силу, яку має жінка, з якою любився. Яким був ланцюжок її незбагненої сили? Тиміш – батько, а через них, представників двох найбагатших у їхньому селі родин і до влади близьких – тих же старосту, солтиса, крізь витрішкувату душу (хіба душа такою буває, майнула думка) цего поліціянта тая влада простягалася й до чогось невидимого й невловимого, що витало й над цими чоловіками, й над їхніми душами, й землею, яку вони топтали. Чого він не збагнув, не зміг второпати своїм хлопським розумом, коли кохався з Уляною, коли м’яв її, стискав ув обіймах, вважав, що володарює над нею? Можна обижатися хоч сотню разів, що вона, та солодка сучка, продала любов… Али ж ци так? Раз не пішла за ним, то щось є вище? Гроші. Оті брязкальця, яких у нього зроду-віку не було? Щось таке, чого таки не годен збагнути? Честь роду, яку боронила Улянка? Боронила, вже носячи під серцем його дитину…

Та дорога від гмінної управи додому була чи не найдовшою у його житті…

Али побачив крамар Гершко і вперше (вперше!) сам закликав до корчми, як за старою звичкою, ще з царевих часів, називали ту хатину, в якій мона було випити й закусити.

– Пане Гершку, у мене нєма ни гроша, – сказав тому хитрому пейсатому жидкові.

– Хлопе Якубе, – сказав Гершко. – Мені не треба твоїх грошей. Їх у тебе все їдно нема, хоч із псами кишені обшукуй. Але все село гуде про твій, хлопче, вар’ятський здерубок[4]. Такого в тотему селі ще не бувало і, мо’, й не буде, а я ж прожив на віку шість десятків як-не-як і штири десятки літ у цеїх богом забутих Загорєнах, як ви мувите. І замість того, щоб сидіти в буцегарні альбо валєтися забитим полєськими хлопаками, найнятими за бутель пудпольного самограю, сей пан Якуб, нав би біблейський апостол, котрого таки звали Якубом, гуляє собі селом і посвистує, як холєра, хоч і з темною хмарою в очах. То хіба я не можу юж пригостєти такєго пана хлопа якоюсь чаркою виборової?

Він поплентався за Гершком, зновика засвистів безтурботно, і двоє хлопців у корчмі косували оком, то були вірні Тимошеві содруги, али ж ни зачіпєли, не сказали й слова. Та, п’ючи чарку з рук самого Гершка, він відчув, як за його плечима постала невидима загроза. Німа, али страшна.

«Заб’ють, нишком заб’ють», – подумав і зрозумів, що тут уже над задумкою навіть цих двох, Пилипа і Матвія, що дивилися мовчки, али явно зневажливо, а може, й не зневажливо, а вороже, а може, те й друге, – тут уже Улянка сили не має, тут вступає щось таке, від чого треба рятуватися хіба що втечею. Або зневагою до смерті.

Пив чарку з Гершкових рук, дивився на корчмаря, а за його плечима випливав обрис ни то дерева, ни то жінки. Дивився старий жид, мовби правдешній пророк чи апостол із Старого Завіту. Двоє хлопаків косували оком. Щось виграв він, а щось програв. І що більше? Бо любов, бо Улянка…

– Коли ви-те, пане Гершку, такеї добрі…

– Пий, хлопе Якубе… Не всіє зі смертю герць виграють… Пий, мо’, й другу наллю.

Настав день, коли Оленка сказала:

– Якове Платоновичу, вам треба постригтися. Не заперечуйте. І пострижу вас я.

– Олька постриже, – сказав Яків. – Як завше. Альбо Тарас…

– Ні, я хочу, – труснула головою.

– Чим?

– Ну, хоча б ножицями, які у вас я бачила. А хочете – десь машинку дістану. Мусить же бути у вашому селі машинка.

– У мого племінника є машинка, – сказав. – Я принесу.

Покорився, бо захотілося, аби це дівчисько його таки постригло. Не те, щоб заріс, перед Зеленими Святами Олька трохи підчикрижила. Али хай стриже. Мо’, ще й поголить, ха-ха.

Яків сходив до Тараса, племінника, й приніс машинку. А з ним… А з ним прийшов Валік, Валько, Тарасів син, який цього року закінчив школу й уже поступив до якогось там ніверситету чи й до двох одразу й типерка вибирав, куди ж їхати через два тижні вчитися – до Луцька чи Львова?

– І хто ж то в нас такий молоденький і гарненький? – сказала-проспівала Оленка.

Валік відразу геть почервонів, збентежився, закліпав очима. Став мовби тоже дівчинкою, тилько соромливою.

– Мовчи, сороко, – гримнув Яків, начеб на свою доньку чи внучку. – У краску мені внука ввила, а він…

– А він ходить в дитсадочок і чемно пісяє на горшочок, – засміялася Оленка.

Тут і Валік посміхнувся. А в Якова невідомо чого пропала охота далі сварити цю козу-дерезу.

А вже як його постригла, то пішли вони з Валіком до гайка, що ріс посеред села. Яків обдивлювався себе у шматку розбитого колись овального дзеркала – майже ніц не лишила з його рідкого старечого волосся ця сорока – і раптом подумав, що Валік чого доброго влюбиться. Тоді на його душу впаде