Читати книгу - "Велика, більша й найбільша, Єжи Брошкевич"

— Таж я вам сказала, — ввічливо відповіла Іка, — Євстахій Кужевик. Товариш Євстахій Кужевик.

Міліціонер ще дужче стиснув її руку і рушив так швидко, що Іці доводилося майже бігти. Але вона не замовкала:

— А він такий веселий. Інколи для сміху чіпляє собі такі смішні вуса… вони йому пасують.

— Чіпляє собі вуса? — перепитав міліціонер.

— Так, так, — підтакнула Іка. — У нас у сім’ї навіть рвилюються. Кажуть, у кого вуса, той уночі хропе.

— Хропе?

— Так. Але, громадянине міліціонере, — дивувалася Іка — хіба хропти шкідливо? А дядечкові вуса дуже пасують.

— Пасують? — пробурмотів міліціонер.

У кінці вулички заблимали вже вогні станції, коли здалеку засвистів паровоз. Іка поблідла зі страху: а що буде, коли вони вирішать поїхати саме цим поїздом?

Очевидячки, міліціонер подумав те ж саме, бо він раптом побіг, тягнучи за собою Іку.

Поїзд наближався. Дедалі виразніше було чути стукіт коліс і пахкання паровоза. А до станції вже залишалося тільки двадцять… тільки десять… тільки два кроки!

Міліціонер рвонув двері. Вони з грюком розчахнулися.

Перший, кого вони побачили, був Горошок. Горошок, що затуляв собою маленького хлопчика в синьому беретику і пальтечку, в сірих черевичках і штанцях, Горошок, блідий і рішучий, Горошок, що намірив свого пугача на товстого чоловіка, який замахнувся для удару.

І тоді Іка заверещала:

— Дядечку! Це я!

А потім… Потім, коли Товстун здивовано озирнувся, Іка скочила на нього. Скочила, як дика кішка, як леопард, як рись. А вхопивши його за чорні вуса, зірвала їх і одразу ж відплигнула вбік.

Чоловік люто скрикнув. Вуса поволі впали додолу. Пугач Горошків вистрелив. Жінка за буфетом пронизливо зойкнула.

А голосніше за всіх гукнув “стій!” міліціонер, вихоплюючи з кобури уже справжнього пістолета. Обидва шахраї кинулися до дверей. Буфетниця зникла під прилавком. А в невеликій залі зчинився такий гамір, ніби настав кінець світу.

Міліціонер, що гнався за втікачами, спіткнувся, пістолет вистрелив сам по собі і куля, відбившись рикошетом, прогула над головами, мов ґедзь. Звук пострілу був для Худого, наче удар палицею. Він повалився на землю під ноги Товстуну і обидва покотилися до дверей. А там уже з’явилося кілька пасажирів.

— Руки вгору! — гукнув міліціонер. — Ані руште!

Обидва шахраї підводилися з землі, піднімаючи руки вгору.

Горошок шепнув Іці:

— Ми вже тут непотрібні. Де Капітан?

— Біля входу, — так само тихо прозвучала відповідь.

Горошок нахилився до Синього Беретика.

— Підемо до мамуні?

Малюк плеснув у долоні.

— А… а більше тут не стрілятимуть? — спитав він.

— Ні.

— Тоді ходімо, — сказав Синій Беретик. — Швидше, швидше!

І всі троє вийшли.

Коли міліціонер, надівши наручники на обох приятелів — Худого й Товстого, — оглянувся до дверей, він нікого не побачив. Міліціонер закліпав, наче не вірив своїм очам.

— Кужевику, — сказав він сердито, — де ваша племінниця?

Товстун вилупив очі.

— Яка там ще… племінниця? Що за чорт?

— Та вони ж були з племінником, — озвалася буфетниця. — З таким гарненьким маленьким хлопчиком!

Люди, які дивилися на Товстуна, мабуть, думали, що він от-от лусне з люті. Якийсь час він мовчки ворушив губами. Потім вільною рукою розстебнув комірець і лише тоді залементував:

— Це ошуканство! Немає у мене ніякої племінниці! Де ви взяли це чортеня, яке одірвало мені вуса?

Міліціонер сердито посміхнувся.

— Тихше, тихше, шановний громадянине. На суді все з’ясуємо. Ходім… У відділенні давно вже за вами тужать. А чортів на світі немає.

Коли вони виходили на вулицю, вдалині, на шосе, блимнув червоний стоп-сигнал якогось автомобіля.

Блимнув і зник за поворотом.

Синій Беретик, мабуть, не звик дивуватися з будь-чого і тому без вагання вискочив разом з Горошком та Ікою з станції і так само без вагання вмостився між Горошком і Ікою на передньому сидінні Капітана.

— Я дуже люблю кататися машиною, — весело сказав він, коли Капітан рвучко рушив з місця. — Дуже! Дуже!

— Це чудово, — засміявся Капітан. — Їдемо на Мейську?

— Так, так, так! — закричав хлопчик. — Я там живу. Але… — несподівано затурбувався він, — …але ж мамуня мала приїхати поїздом. Що ж тепер буде?

І лише тепер Горошок та Іка оговталися і змогли заговорити.

— Поїздом? — вигукнула Іка. — Авжеж, поїздом…

— Мамуня? — буркнув Горошок.

І почали навперебій:

— Зовсім не мамуня…

— Зовсім не поїздом…

— Адже то були злодії і шахраї!

— Вони тобі набрехали!

— Вони тебе викрали!

— І забрали з собою!

— Як ти міг от так просто піти з чужими людьми?

— Адже це могло дуже погано скінчитися!

Синій Беретик водив очима з Іки на Горошка і з Горошка на Іку, а коли вони замовкли, щоб перевести дух, промовив стиха:

— Пробачте, ви завжди разом говорите? Горошок та Іка аж затнулися з несподіванки. А потім Горошок лагідно сказав:

— Зажди-но, Іко. Це ж мале хлоп’я. З ним треба спокійно. Добре?

— Ух! — зітхнула Іка. — Зараз заспокоюсь. От… уже!

— Чудесно, — знову озвався Горошок. — Дозволь, я йому все поясню. — І він звернувся до Синього Беретика:

— Тебе звуть Яцек Кілар?

— Так, — упевнено кивнув хлопчик, — Яцек Кілар.

— Ти загубився сьогодні на вокзалі?

— Так. Але мене одразу ж знайшов той чужий дядя, — всміхнувся Яцек.

— Так от, запам’ятай, що то був зовсім не дядя, а шахрай і злодій, який хотів тебе