Читати книгу - "Оранжеве серце, Володимир Наумович Міхановський"

— Висідайте на темну пляму, — віддав розпорядження капітан.

“Плато Лайоша” — так ми назвали острівець, відкритий Сегеді, — являло собою майже правильний круг діаметром кілометрів двадцять п’ять. То тут, то там на ньому стриміли високі скелі, одначе плато мало одну важливу перевагу порівняно із сусідніми з ним районами Оранжевої — скелі принаймні були нерухомі.

Попрощавшись із друзями, ми сіли в “Метелика” й одірвались від “Грегора”. Перш ніж сідати, я вирішив зробити кілька обертів довкола планети, аби краще ознайомитися з нею. Ми пливли на висоті близько двох тисяч кілометрів, поступово знижуючись. Не довіряючи автопілотові, я сам керував приземленням. Уго і Лайош припали до екранів та інформаторів. Марійка морочилась зі своїм вередливим біофіксатором.

— Можу вас порадувати, — сказала вона, відірвавшись від численних шкал і циферблатів. — В атмосфері Оранжевої є вуглекислота, проте наявний і кисень.

— Ура! — гукнули всі ми.

Адже наявність в атмосфері Оранжевої вільного кисню означала, що неабияк зростає можливість виявити на планеті органічне життя. Ще раз забігаючи наперед, скажу: ці сподівання підтвердились…

Що думали вони, мої друзі, коли я вів “Метелика” на посадку? Уго, старий космічний вовк, мабуть, менше хвилювався проти всіх інших. Для Лайоша це був узагалі перший космічний політ. А ми з Марійкою… Хоч і брали участь в одному польоті — на борту зорельота “Рената”, — проте висідати на нову планету нам жодного разу не випадало.

Несподівано чорна габа хмар розповзлась. Через екран побігла одноманітна оранжева поверхня. Безмежні горби й западини… Що це, хвилі? Чи тверда поверхня? Термофікс на пульті свідчив: температура оранжевих хвиль рівно сорок градусів. Швидкість “Метелика” помітно зменшилась. Я вивільнив крила і став планерувати.

— Не можу позбутися враження, що на мене хтось дивиться, — пошепки сказала Марійка, не відриваючись од екрана, по якому котили оранжеві хвилі.

— Нерви, — кинув я, хоч, коли казати відверто, і сам загубив спокій. Проклята темна пляма не з’являлася, хоч координати її я визначив точно. Плато Лайоша зникло. Що робити? Сідати просто на оранжеву поверхню? Ні, вона підступно рухлива. Це поза сумнівами. І раптом Уго спала щаслива думка.

— Увімкни шукач, — порадив він.

Я повернув ручку радарного шукача. Минуло кілька втомливих хвилин, поки система обстеження вказала, де міститься зникле плато.

— Та воно дрейфує! — вирвалося в Паччарді.

Я змінив курс і пішов на посадку.

Останні квапливі приготування… Герметизація космоскафандра… Перевірка магнітного. захисту… Радіопередавачів… Антен на шоломі… Здається, все…

Ось між двох скель з гострими піками рівне місце. Ідеальний космодром. Повертаю кермо висоти. Пікіруєм. Довкола нашої ракети вирують вогненні смерчі, породжені тертям “Метелика” об атмосферу. Та “шлюпка” надійна.

Аж ось м’який поштовх, і зразу залягає тиша, незвичайна, гнітюча…

Інформація капітана

“Грегор” ліг у дрейф, і “Метелик” пішов на посадку. Регулярно, кожні десять хвилин обмінювались радіограмами. Спочатку зниження відбувалося нормально, без будь-яких несподіванок. Керівником десантної групи я призначив Уго Паччарді, сміливого й бувалого мандрівника космосу. Щоправда, о першій порі я не мав наміру посилати його — досвідчений штурман потрібен і на “Грегорі”. Та Паччарді дуже хотілося взяти участь в експедиції. І я зважив на його прохання.

— Капітане! — сказав він перед відльотом. — Ви знаєте, я не з боягузів. Та гадаю, Оранжева — незвичайна планета, і тому прошу дозволу взяти із собою променевий пістолет. На нас можуть чатувати хтозна-які несподіванки.

— Візьміть, — погодився я. — Ви чудово знаєте, що Статут космонавта дозволяє користуватися променевим пістолетом у виняткових ситуаціях, власне, тільки тоді, коли загрожує смертельна небезпека її немає іншого виходу…

— Безперечно, я керуватимусь цим положенням, — сказав штурман.

Першою несподіванкою було те, що посадочне плато виявилось дрейфуючим. Далі надійшла радіограма від Паччарді, що пляму знайдено й посадку здійснено успішно. Загін вийшов на поверхню планети і розпочав дослідження. За чотири години радіозв’язок припинивсь, і поновити його не вдалося…

Розповідає автор

Маленький загін вийшов із “шлюпки” і ступив — уперше за три роки — на твердий грунт. Твердим, до речі, назвати його можна було умовно. Густо-брунатний, пругкий, він угинався під ногами, як гума. Мандрівники напочатку ступали обережно, однак із часом посміливішали.

Це був світ без кутів і різких ліній. Віддалік мріли гірські пасма; їхні вершини губилися в низьких швидкоплинних хмарах. Але найбільше вражало те, що й далекі гори, і валуни, розкидані окіл, і численні яруги — все відзначалося геометричною правильністю ліній. Окрім того, в цьому химерному світі не було нічого твердого. Все тією чи іншою мірою пружинило, вгиналось, а відтак знову набувало своєї попередньої форми.

— М’який світ, — зауважив Стафо.

Минуло вже з півгодини. Мандрівники відійшли од “шлюпки” на добрячу відстань. Гострий ніс “Метелика” бовванів удалині, між гладеньких коричневих пагорбів. Досі не було виявлено ніяких ознак життя. І нічого схожою на рослинність. Ніде ні деревцяти, ні кущика, ні билиночки. Довкола — самі гори. Вони громадяться одна на одну, заступають обрій.

— Ми повинні обстежити плато, — сказав Уго. — Спробуєм досягти його кордонів. Куличенко й Сегеді, ви вернетесь на “Метелик”. Зберете й дослідите взірці гірських порід. А ми зі Стафо підем до оранжевої межі. Весь час підтримуватимемо радіозв’язок. І навіть якщо… — Паччарді помовчав, — якщо від нас не будуть надходити ніякі сигнали, все одно хай ваш передавач працює безперервно. Про всяк випадок ви будете правити нам за маяк. Зрозуміло?

Марійка хотіла щось відповісти, але прикусила язика під суворим поглядом Стафо.

— Ви, будь ласка, вертайте щонайшвидше, — попрохала вона якось зовсім по-домашньому.

Паччарді й Стафо рушили в дорогу. Незважаючи на те, що місцевість була пересічена, вони йшли легко, без утоми. По-перше, сила ваги була тут