Читати книгу - "Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх"

Чималий дискомфорт у житті Юнаків вносило постійне недоїдання. Наведу такий приклад. Тут, у Барті, ми харчувалися в їдальні згідно зі спеціяльними карточками, подібних до сьогоднішніх талонів попередження водія автомобіля. Перед вікном видачі їжі стояв німець з чорною пов'язкою на оці і компостером робив дірку в карточці на відповідній даті. Часто траплялося, що компостер неповністю проколював картку і кружочок не випадав з неї. Винахідливі хлопці в таких випадках з допомогою ложки майстерно затирали кружечок в карточку і знову ставали в чергу за другим обідом. Найвинахідливішим на початку вдавалось отримати навіть три обіди. Нестача порцій на кухні з часом була виявлена (німці нарід пунктуальний) і ниточка обірвалася. Цікавий був розподіл між Юнаками сухого пайка, який виділяли щоденно надвечір на всю кімнату відповідно до кількости мешканців. Як тільки пайок був поділений на порції, які між собою завжди дещо відрізнялися, власника кожної порції визначали найдемократичнішим, як нам здавалося, шляхом. Один з хлопців відвертався, інший, вказуючи на одну із порцій, запитував: «Це кому?» Перший називав ім'я власника. Не обходилось і без сміху, коли найскупіша порція діставалася саме тому, хто так ретельно все ділив.

Взагалі почуття гумору хлопці не втрачали ніколи, незважаючи на всі складнощі нашого життя. Особливо відзначався своїми витівками Юнак Бучко (можливо, Бучок). Він приклеював собі кайзерівські вуса, одягав шолом, надував живіт, за пояс замість кобури запихав черевик. У такому спорядженні обходив кімнати, в тому числі і ті, в яких мешкали німецькі Юнаки, і заходився перевіряти порядок. Спочатку в кімнату заскакував хлопець і подавав звичну для всіх команду: «Ахтунґ!» Усі мешканці кімнати, не зважаючи хто чим займався, почувши цю команду, завмирали в позі струнко. Тоді неквапно в кімнату заходив Бучко і по-німецьки представлявся як новий командир батареї, або придумував щось інше. Не гіршим артистом був інший Юнак Степан Красій. Одного разу, коли командир батареї Шварц викликав його з ладу і картав за якийсь проступок, Степан, стоячи струнко, з невинним виглядом, ніби виправдовується, насправді лаяв німця останніми словами по-українськи. Але в скрутне становище потрапив перекладач, до якого звернувся Шварц з просьбою перекласти йому слова Степана. Хлопці до крові пощипували собі руки, щоби не розсміятися. Декілька років тому в пресі промелькнула згадка про якогось Степана Красія, що керує в Німеччині дитячою страховою компанією. Можливо, що це той самий наш Степанко.

Про німецьку дисципліну і педантичність, яка часто переходила межі розумного, можна говорити багато. Ось декілька прикладів. Розпорядок дня, якщо не перешкоджали тривоги, виконувався пунктуально. Отже, після обіду була тиха година. Можна було читати або лежати в ліжку, але обов'язково роздягненому. Якось одного разу я прийшов з обіду і на кілька хвилин приліг на застелене ліжко одягненим. У цей час у кімнату зайшов унтерофіцер Кайзер. Він підняв мене і змусив пробігти п'ять кругів по спортмайдані. Пізно ввечері німці обходили наші кімнати і, присвічуючи ліхтариком, оглядали ноги сплячих хлопців. Виявивши неприємний запах, піднімали винуватця, який мусив мити вже раніше вимиті туалети і коридор. Незважаючи на те що війна вже котилася до програшного кінця, оберєфрейтор Блюменталь, який завідував за сумісництвом складом обмундирування, періодично вишиковував нас на майдані і змушував почергово піднімати ноги. Якщо в когось бракувало в підошві хоча декілька цвяхів, вимагав обміняти взуття на складі.

Хочу звернути увагу ще на один цікавий факт. Якщо в совєтському суспільстві панував принцип суворої секретности в багатьох сферах життя, особливо в оборонній галузі, то тут спостерігалася зовсім інша ситуація. Ще задовго до кінця війни, в розмовах з німецькими військовиками, останні відкрито говорили, що Гітлеру скоро «капут», що війна це… і що німці скоро об'єднаються з англійцями та американцями і спільно виступлять проти більшовиків.

Тут, у Барті, на летовищі був підземний завод, що виробляв літаки і секретну зброю ФАУ-2, яку нам вдалося побачити в одному з анґарів. На цьому заводі працювали в'язні концентраційного табору, що знаходився поряд з летовищем. Ми часто бачили цих виснажених людей різних національностей в дрантивій смугастій синьо-білій тюремній одежі та черевиках на дерев'яній підошві. У зимову стужу, стукаючи «деревняками» по замерзлій землі, вони розносили на своїх плечах крила та інші частини літаків по закутках летовища та маскували їх під кущами. Кожна поява цих нещасних людей викликала у нас, юних, співчуття до них та ненависть до тих, хто створив їм такі нелюдські умови. Адже ми знали, що більшість з них не якісь злочинці, а лише політичні противники фашистського режиму.

Отже прірва у наших відносинах з німцями ніколи не нівелювалася, а навпаки, поглиблювалася.

Характерний і такий випадок трапився у Барті. Був сонячний зимовий день. Напередодні випав досить глибокий сніг. Пообідавши, ми вийшли з їдальні, стояли, розмовляючи в очікуванні команди на відхід до казарми. Раптом хтось у когось кинув сніжкою. А далі, як кажуть, пішло-поїхало. У цей момент один із наших крикнув: «Бий німоту!» Приблизно половина Юнаків були німці. Моментально утворилися два табори противників і зав'язалася справжня битва сніговими кулями, яка тривала кілька хвилин. Побачивши, що події розгортаються не на користь німців, черговий по батареї пронизливим свистком змусив усіх учасників битви припинити «бойові» дії.

З наближенням кінця війни нас посилено готували до боротьби з наземними цілями. Вивчали всі типи танків, що застосовувалися на фронтах Другої світової війни. Був створений спеціяльний загін для боротьби з ними з близької відстані. Декілька разів нас водили на стрільбище. Тренування відбувалися з використанням панцерфаустів, магнетних та тарілкових мін, пляшок із запалювальною рідиною.

Наближалося новорічне свято. Щоби його добре зустріти, ми погодились отримувати протягом останнього тижня перед Новим Роком дещо урізаний пайок. Новий 1945 рік зустріли з ялинкою. В їдальні зібрався весь особовий склад батареї. Цікаво, що протягом цілої доби не було жодної повітряної тривоги. Отже святкували обидві воюючі сторони.

Після Нового Року наші хлопці з особливим трепетним хвилюванням чекали Різдвяних свят, таких улюблених і завжди довгоочікуваних вдома на Батьківщині. Сидячи біля зеніток у передсвяткові ночі, ми обмінювалися спогадами про цікаві різдвяні традиції в різних реґіонах нашої Галичини. На сам Святвечір зібралися в найбільшій кімнаті біля ялинки, влаштували скромну святкову вечерю. Дехто одягнув свою