Читати книгу - "Лихо давнє й сьогочасне, Панас Мирний"

- Молодець, Івась, молодець! - вихваляють батьки.- Змалку призвичайся свого захищати! Так їм, бісовим панам, усе й роби шкоду! Не милують вони нас - і ти їх не жалуй!

Аж ось вгляділи одрадяни, що машину повезено у двір. Побігли до шляху, чимдуж гукають:

- Нажерлася ненажера, що й зуби поламала! Так і треба вам, клятим! Хотіли, бач, бога перемудрити. А він, милосердний, не попустив того, щоб святий хліб його отак нехтувати та збавляти!

Радіють, неначе малі діти. Дехто й до шинку навідався, восьмуху задавив на радощах.

- Тепер же, братця, як будуть на жнива наймати, ціни держіться!.. Гострив на нас німець зуби, хай же.тепер попоцока ними!

Радяться, почому ставати. Городять таку плату, мов справді їх хто наймає та ще й просить, наймаючи. А тут уже й вечоріти стало. Раді та веселі порозходились одрадяни вечеряти та лягати спати; дехто, сподіваючись, що назавтра прийдеться на жнива ставати, і серп позубив, косу нагострив.

Заходило одрадянам звечора сонце ясно, а на ранок вставало в хмарах та негоді!.. Так їм здавалося, сонце ж по-вчорашньому світило й гріло, та одрадяни того не примічали, бо кляту машину знов поволокли з двору на поле, знов вона загарчала, валячи та вивертаючи снопи за снопами.

- А що, не я вам казав, що треба розуму та ще й розуму! - реготався тепер коваль над учорашніми глумильниками.

- йди собі к бісовому батькові із своїм розумом!-уже навсправжки лаялися селяни. їм було досадно. Вони дізналися, що разом з машиною привезено декілька зайвих кіс, що ото їх установлено нові, а позублені віддали в поправку.

Та вже, видно, одрадянам сама доля служила. Опівдні знову поволокли машину в двір. Погонич якось задивився й не доглядів, як машина смикнула батіг з його рук, підвернула під себе, й знову об пужално коси поскліпувалися. Німець розлютувався, гукає до наймитів, збавляє всім плату на поправку машини.

- Як то це? А ми чим винні!-гукають у свою чергу наймити.- Ну й вивертай з винуватого, а а усіх - за віщо?

Німець і слухати не хоче. Наймити погомоніли, погомоніли між собою, плюнули на свою зароблену за півтора дня плату та й потягли ні з чим ланами додому.

Зостався німець без робочих з поламаною машиною. Знов прикажчик забігав по Одраді, вигукуючи:

- Хто хоче стати по два семигривеники на жнива? Тепер уже одрадяни не одкидались. Вони тілько злегка докоряли.

- Набрали чужих, а тепер знов до своїх!.. Звечора радилися - кому йти; цілою громадою вибрали й щось шепталися. На ранок виставили дванадцять чоловік, та все здорових.

Закипіла робота - аж горить! День пройшов благополучно, і німець, радий, пообіцяв ще гривеника накинути на чоловіка, коли всі й далі так щиро робитимуть.

На другий день не пощасливило: машина переломила косу об здоровенний дрюк, що непримітне десь серед поля взявся. Отже нічого - нову косу вставили й знов поволокли.

- Воно й добре цією машиною хліб брати, та то-негаразд, що вона так часто ламається! - казали одрадяни німцеві…

На третій день знову благополучно, а на четвертий, виряджаючи на ранок хлопців до машини, одрадяни щось їм таємно шептали…

- Глядіть же - на ямці, на ямці… Та не спиняйте коней!..

Виїхали хлопці на поле з машиною; чи протягли, чи не протягли її разів зо три вподовж поля, як біжить. один у село.

- Чого? Забув що?

- Де там забув!.. Нещастя…

- Яке нещастя?

- Зовсім к лихій годині скрутили в'язи машині!

- Як саме?

- А так! Якраз на ямці - видно, вже на зло - хтось набив у землю прикорнів та ще серед них і залізяку завтовшки в руку встромив. Ми, звісно, про те байдуже. Та й кому в голову зійде думка, що там небезпечно? Жнемо собі; Грицько коней поганяє, машина добре бере.- Добираємось до ямки. Грицько коней дужче пустив, щоб разом вихопитись з ямки; машина аж гуде та ріже. Коли се як загарчить, як зашкобер-тає!.. Дивимось - одна залізяка, що нагинає до машини пашню, летить к бісовому батькові; далі спідня зубчаста коса, а там і верхня - мов хто руками бере їх та геть одкидає! Не встигли й оглянутися, як машина скакнула в ямку та так шкереберть і перевернулася… зупинили коней. Поглянемо - аж отакенна завтовшки залізяка у ній застряла й не тілько тобі коси, а все поламала! Кружало так і тріснуло; залізну примостку, що на ній снопи клалися, вдвоє зігнуло, в землю вгородило; на що вісь товста та залізна - так і перегоріла!.. Одно колесо від неї аж геть-геть одкотилося!

- Нажали, значить? - не то з радістю, не то з докором вимовляли одрадяни.

- Нажали! - одказав парубок.- Там німець - як не плаче… Нас винуватить… Машина, каже, п'ятсот рублів коштує, а ви її не догляділи… А чим ми винуваті? Як ти її доглянеш, коли хтось у ямку прикорнів набив та ще й залізяку встромив? Не йти ж нам поперед неї та не доглядатися, чи нема там чого-небудь!..

Одрадяни мовчали. Дехто пішов на поле подивитися, що сталося з машиною; дехто, махнувши рукою, промовив: "Хай винуватить!" і пішов до хати.

Опівдні прикажчик ганяв по селу та вигукував:

- Бога ви не боїтеся, отакої шкоди наробити!.. Усім селом тепер одвічати будете.

Одрадяни й слухати про те не хотіли.

- Чого нас до тії шкоди тулити?.. Наприймали спершу чужих, не дали їм заробленої плати - от і відайтеся з ними! А до нас нічого чіплятись,- одказу-' вали вони на те.

Отак дошукувались, дошукувались винуватого та й плюнули. А тимчасом хліб треба вбирати, та ще й не гаючись, бо не тілько жито й пшениця поспіла, а ячмінь аж покляк. Прибіг знов прикажчик.

- Ставайте на косовицю за плату!

- Не хочемо за гроші. З копи давай! -одказують одрадяни.

Нічого німцеві робити, прийшлося віддати з копи. Одрадяни трохи не всім селом вийшли в поле: чоловіки та парубки з грабками, а жінки та дівчата снопи в'язати.

- Отак буде краще: по-божому та по-давньому, як і за батьків робилося! А то вигадали - машину:

і другим лихо і собі не на прибуток,- казали одрадяни, шпарко беручись за роботу.

Скінчилися жнива; почалося порядкування та вбирання того, що сира земля зародила. Загупали ціпи по Одраді з ранку до пізньої ночі; закуріли киптягою токи, де перевівали купи намолоченої пашні. Загула-засвистала і в панському току молотилка, невеличкою галкою чорніючи коло страшенних стогів, що біля неї,:мов