Читати книгу - "Вероніка вирішує померти"

Попрощатися. Це було нелегко. Опинившись у психлікарні, людина звикає до свободи, яка існує в світі божевілля, й стає від неї залежною. Вам ні за що не треба відповідати, не треба боротися за хліб щоденний, перейматися нудними побутовими проблемами. Ви можете годинами дивитися на картину чи вимальовувати якісь закарлючки. Тут усе стерплять — адже ви, зрештою, розумово неповноцінна особа. Зедка мала нагоду спостерігати, як більшість пацієнтів, потрапивши до лікарні, відразу виявляли ознаки явного покращання. Їм уже не потрібно було приховувати свої симптоми, а «родинна» атмосфера ще й допомагала достосовуватись до власних неврозів і психозів.

Зедка напочатку захопилася Віллетом і навіть планувала, як тільки вилікується, приєднатися до «Братства». Але згодом усвідомила, що з певною мірою розсудливості могла б і надалі займатися всім, чим любила займатися поза Віллетом, якби тільки зуміла давати собі раду з буденними проблемами. Як хтось казав, потрібно лише вміти контролювати власне божевілля. Можна плакати, обурюватися, лютувати, як і будь-яка інша нормальна людина, не забуваючи лишень при цьому, що десь там угорі ваш дух помирає зі сміху, слідкуючи за усіма цими позірно безвихідними ситуаціями.

Невдовзі вона буде вдома зі своїми дітьми й чоловіком, а цей відтинок її життя також мав свою привабливість. Звичайно, їй нелегко буде знайти роботу; адже в такому невеличкому місті, як Любляна, чутки розносяться швидко і про те, що вона лікується у Віллеті, вже й так багато хто знав. Але її чоловік достатньо заробляє, щоб утримати родину, й вона зможе у вільний час пускатися в свої астральні мандри, тільки вже без небезпечного впливу інсуліну.

Одного лише не хотіла би знову зазнати — того, що було причиною її перебування у Віллеті.

Депресії.

Лікарі казали, що нещодавно відкрита речовина, серотонін, є одним з компонентів, який безпосередньо впливає на людські почуття. Нестача серотоніну погіршує здатність людини зосереджуватися на своїй роботі, спати, їсти, насолоджуватися життєвими благами. При цілковитому бракові цієї речовини людина впадає у відчай, песимізм, відчуває свою непотрібність, непомірну втому, неспокій, має проблеми з прийняттям рішень, і врешті-решт не може вийти з гнітючого настрою, що й призводить до суцільної апатії або до самогубства.

Консервативніші лікарі твердили, що депресію може викликати будь-яка різка зміна в житті — переїзд до іншого краю, втрата коханого, розлучення, зростання вимог на роботі чи з боку родини. Деякі сучасні дослідники, порівнюючи кількість захворювань узимку і влітку, вважали однією з причин депресії відсутність сонячного світла.

У її ж випадку все було значно простіше — так просто, що ніхто й подумати б не зміг: причиною Зедчиної депресії був певний чоловік, якого вона знала в минулому. Вірніше, не чоловік, а плід її уяви, пов’язаний із цим чоловіком.

То було цілковите безглуздя. Впасти в депресію і збожеволіти через чоловіка, про якого вона навіть не знала, де він живе, але в якого безнадійно закохалася в юності, — бо ж, як кожній нормальній дівчині, Зедці треба було пережити Неймовірне Кохання.

Однак, на відміну від приятельок, які тільки мріяли про Неймовірне Кохання, Зедка вирішила піти далі: вона спробувала здійснити мрію. Чоловік мешкав по той бік океану, й вона все розпродала, щоб полетіти до нього. Він був одружений, але вона змирилася з роллю коханки, таємно плекаючи намір зробити його своїм чоловіком. Він рідко коли знаходив для неї час, але вона покірно вичікувала дні й ночі в дешевому готельному номері, чи не задзвонить телефон.

Попри всю її рішучість все перетерпіти заради любові, нічого у них не вийшло. Він ніколи не був із нею відвертий, але одного дня Зедка усвідомила, що її вже не хочуть, і повернулася до Словенії.

Кілька місяців вона майже нічого не їла, лише пригадувала кожну мить, проведену з ним, знову й знову перебираючи в пам’яті хвилини втіхи й тілесної насолоди та намагаючись знайти щось, що підтримало б її віру в їхнє спільне майбутнє. Приятельки були стурбовані, але Зедчине серце підказувало їй, що все минеться; за зростання особистості треба платити, й вона росла без нарікань. Так і сталося: одного ранку прокинулася з неймовірним бажанням жити; вперше за стільки часу з апетитом поїла, тоді пішла і знайшла собі роботу. І не тільки роботу, а й вродливого, розумного юнака, за яким побивалося немало жінок. Через рік вони одружилися.

Приятельки і заздрили, і захоплювалися. Зедка з чоловіком оселилися у затишному будинку з садочком над рікою, що текла через Любляну. Мали дітей, а влітку подорожували по Австрії чи Італії.

Коли Словенія вирішила від’єднатися від Югославії, чоловіка її мобілізували. Зедка була сербкою — тобто «ворогом», — і життя її опинилося на грані краху. Впродовж десяти напружених днів, поки війська готувалися до зіткнення й ніхто не міг знати, чим обернеться декларація незалежності та скільки в результаті проллється крові, Зедка усвідомила, як сильно вона його любить. Весь час молилася Богові, який досі здавався їй дуже далеким, але тепер був її єдиною надією. Обіцяла все найдорожче святим та ангелам, аби лиш її чоловік повернувся.

Так воно й сталося. Чоловік повернувся, діти пішли до школи зі словенською мовою навчання, а під загрозою війни опинилася сусідня республіка, Хорватія.

Минуло три роки. Війна Югославії з Хорватією перекинулася до Боснії, з’явилися перші свідчення про масові вбивства, вчинені сербами. Зедка вважала несправедливим проголошувати цілу націю злочинцями через звірства кількох ідіотів. Її життя неочікувано для неї самої набуло великого сенсу. Вона гордо й відчайдушно захищала свій народ, пишучи статті до газет, виступаючи по телебаченню, влаштовуючи конференції. Зусилля ці виявилися марними, бо іноземці й досі переконані, що всі серби несуть однакову відповідальність за різню, але Зедка знала, що виконувала свій обов’язок і не могла зректися своїх братів і сестер у такий тяжкий час. Розраховувала на підтримку свого чоловіка-словенця, своїх дітей і всіх тих, хто не піддався сліпо пропаганді з обидвох боків.

Одного вечора, проходячи повз пам’ятник великому словенському поетові Прешрену, вона замислилася над його життям. Коли йому було тридцять чотири, він, зайшовши до церкви, побачив