Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

Зухвала Сел підвелася з підлоги й рушила за нею, тручись теплими боками об її гомілки. З відчуттям якоїсь провини Емілі спускалася зі сходів, порожніх і темних. Які ж бо вони рипучі, хтось неодмінно прокинеться! Але ніхто не з’явився, й Емілі безперешкодно прослизнула до вітальні. Зачинивши за собою двері, вона зітхнула з полегкістю. І прудко побігла до протилежних дверей.

Оберемок квітів од тітки Рут, як і перше, лежав на склі домовини. Емілі міцно стулила губи, від чого стала подібною до тітки Елізабет, і, прибравши з труни гіацинти, поклала їх на підлогу.

— Ох, тату мій, тату! — прошепотіла вона, торкаючись пальцями своєї шиї, наче хотіла поправити якусь прикрасу. Стояла, тремтячи всім тілом, із білим, мов крейда, обличчям, і дивилася на батька. Це буде їхнє прощання. Вона повинна попрощатися з ним, доки вони сам-на-сам, — у присутності Мурреїв не матиме жодної змоги попрощатися, як годиться.

Батько виглядав так гарно! Зникли всі стражденні зморшки, його лице нагадувало б юначе, якби не було обрамлене сріблястим волоссям. Він посміхався такою милою, мудрою, проникливою посмішкою, мовби геть несподівано побачив дорогу для нього людину. Як часто вона бачила батькову посмішку за його життя — і ласкаву, і гожу, — але такої не бачила ніколи!

— Тату, я не плакала при них, — заговорила вона пошепки. — Я впевнена, що не зганьбила Старів. Адже не подати руку тітці Рут — ще не означає зганьбити Старів, правда? Вона ж бо насправді не хотіла подати мені руку… Ох, тату, мені здається, ніхто з них не бажав зі мною вітатися, окрім хіба що тітки Лаури. А тепер я трохи поплачу, тату, бо вже не годна стримати сліз.

Вона притулилася щокою до холодного скла й заридала гірко. Але так тривало недовго: вона мусить проститися з батьком, поки хтось увійде. Підвівши голову, вона довго й поважно дивилася на дороге обличчя.

— Прощавай, мій любий батечку, прощавай, мій милий! — шепотіла вона уривисто.

Зрештою, витерла сльози, що туманили їй зір, поклала на місце гіацинти тітки Рут, які закривали батькове обличчя від чужих поглядів, і вислизнула з жалобної кімнати, бажаючи вернутися до спальні непоміченою. Однак у дверях вона ледве не повалилася на кузена Джиммі, що сидів у халаті на кріслі, тримаючи на колінах Зухвалу Сел.

— Шшш! Тсс! — зашепотів він, плещучи Емілі по плічку. — Я чув твої кроки й пішов за тобою. Я здогадався, чого ти хочеш. Сидів отут, щоб не допустити нікого до цієї кімнати, якби хто з’явився. Ось, маєш, бери це й мерщій до ліжка, курчатко!

«Це» було пакуночком із м’ятними карамельками. Емілі схопила його і втекла, присоромлена тим, що кузен Джиммі бачив її у нічній сорочці. Вона не терпіла м’ятних цукерок, ніколи їх не їла, однак доброта Джиммі, втілена у цім подарункові, зворушила її серце. Він називав її «курчатком», і це припало їй до вподоби. Гадала, що вже ніхто не зватиме її жодним пестливим ім’ям. А батько вигадував їх невтомно, казавши до неї: «любонько», «цілушко», «Еміленько», «любе малятко», «промінчику», «жайворонку». Він мав пестливі ймення на всякий час, за всякого настрою, і вона раділа кожному. Джиммі добрий. Якщо йому чогось і бракує, то в кожному разі не чулого серця. Вона була йому настільки вдячна, що, лігши в постіль, примусила себе з’їсти одну карамельку, хоча смоктати будь-яку м’ятну цукерку було для неї справдешньою карою.

Похорон відбувся пополудні. Принаймні один раз домівка в лощині була вщерть заповнена людьми. Труна стояла вже у вітальні, а Мурреї, мов жалобний почет, сиділи навколо; сиділи майже нерухомо, скидаючись на якусь декорацію. Між ними вирізнялася постать Емілі, що виглядала дуже маленькою у своїй чорній суконці; її личко вражало своєю блідістю. Вона сиділа поміж тіткою Елізабет і дядьком Воллесом, не сміючи поворухнутися. З роду Старів нікого, крім неї, на церемонії не було. Її батько не мав близьких родичів. Жителі Травневого Гаю, що завітали на похорон, приглядалися до мертвого обличчя з неприхованою і безсоромною цікавістю, чого ніколи не дозволяли собі за життя Дугласа Стара. Емілі почувала зненависть до цих чужих і зухвалих очей. Вони не мали права… вони не були до нього прихильні, поки він жив… говорили про нього бридкі речі… Елен Грін вряди-годи переповідала то те, то се. Кожен погляд, спрямований на покійного, болів його дочці, та вона сиділа непорушно й не виказувала свого болю. Тітка Рут перегодом казала, мовляв, ніколи раніше не бачила дитини, до такої міри позбавленої всіляких почуттів.

Панахида скінчилася, Мурреї одне за одним підвелись і стали обходити труну з обов’язковим прощальним поглядом. Тітка Елізабет взяла Емілі за руку, аби підвести до домовини, та дівчинка вивільнила свою ручку з тітчиної долоні й заперечливо похитала головою. Вона вже попрощалася… З хвилину тітка Елізабет удавала, ніби наполягає. І врешті-решт пішла до труни сама, набундючена, як справжня Муррей. Під час похорону не можна влаштовувати сцен…

Тіло Дугласа Стара мали переправити до Шарлоттетауна і поховати поруч його дружини. Мурреї поїхали всі, а Емілі залишилася вдома. Вона спостерігала за жалобною процесією, як вона спускалася з високого, зарослого травою пагорба. Пішов дрібний дощ. Це втішило Емілі: не раз вона чула від Елен Грін, мовби щасливі небіжчики, яких під час проводів скропить дощ. А, крім того, легше дивитися на домовину батька, що зникає в імлистій далині, аніж проводжати очима поховальну процесію, що купається в промінні веселого сонця.

— Гм, треба визнати, похорон удався дуже пишним, — зауважила Елен Грін, що стояла побіч Емілі. — Все було якнайкраще, коли не зважати на кошти. Якщо твій батько дивиться на похорон із неба, то я певна, Емілі, що він задоволений.

— Тата на небі немає, — спростувала Емілі.

— Боже милосердний! Що за дитина! — тільки й спромоглася вигукнути Елен.

— Тата ще там немає. Він лише в дорозі. Сказав мені, що терпеливо чекатиме, аж доки помру і я, щоб я могла його наздогнати. Я сподіваюсь незабаром померти.

— Не можна бажати собі смерті, це дуже лиха думка! — спробувала усовістити її Елен.

Тим