Читати книгу - "Бронзовий птах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Як же так? — плаксиво пробурмотів засмучений Генка. — Я комсомолець, я призначений…
— Тим паче, що комсомолець. Неподобство! Що йому не доручиш — усе навпаки робить!
Розділ тринадцятий
Художник-анархіст
Отже, втікачів треба шукати на річці. Ясно: вони попливли па Сеньчиному плоту і, звичайно, вниз. Яка їм рація підійматися проти течії?
На чому ж гнатися за ними? Готового плоту немає, та й посувається пліт надто повільно. Отже, треба плисти за ними на човні. Його можна дістати на човновій станції. Але ж човняр загне таку ціну, що ніяких грошей невистачить!
Є ще човни у деяких селян, але хто дасть? Особливо подобався Мишкові один човен, хоч і чотиривесловий і безглуздо розмальований, але невеликий, швидкохідний і легкий. Він належав дивному чоловікові, що жив у селі в своєї матері і називав себе художником-анархістом. У чому полягав його анархізм, Мишко не знав. Він бачив його двічі на вулиці. Художник був п'яний і то бурмотів, то вигукував якісь незрозумілі слова. Це був маленький, блакитноокий чоловік років тридцяти, завжди неголений і завжди п'яний.
Єдиний, хто міг допомогти Мишкові дістати у художника човен, був Жердяй. До нього й попрямував Мишко, тим більше, що вирішив узяти Жердяя з собою. Ніхто так не знав річку, навколишні ліси і села, як Жердяй. Та й самому йому цікаво буде поїхати. Адже вони попливуть повз Халзін луг, і мало чого не буває: раптом нападуть на слід справжніх убивць Кузьміна. І тоді легко буде виправдати Миколу. Цей довід вплинув на Жердяя. Він згодився їхати з Мишком і йти до анархіста за човном.
— Звуть його Кіндрат Степанович, — розповідав Жердяй про анархіста, — художник він. Картин у нього повно, всю хату розмалював. Якщо він п'яний — слова не дозволить сказати, якщо з похмілля — то й зовсім прожене, а якщо тверезий — тоді, може, й дасть човна.
Хата сільського художника вразила Мишка насамперед змішаним запахом овечих шкур, оліфи, олійної фарби, сивухи, огіркового розсолу і прокислого капусняка. Вона була досить просторою, але захаращеною незвичайними для селянської хати речами: мольбертом, коробками фарб, старовинними, мабуть привезеними з міста, меблями.
Але найдивовижнішим було те, що хата і всі речі в ній були розмальовані дуже химерно і навіть дико.
Стіни — одна зелена, друга жовта, третя голуба, четверта і не зрозумієш яка. Піч уся в різноколірних квадратиках, ромбах і трикутниках. Підлога жовта. Стеля червона. Лави понад стінами коричньові. Віконні рами білі. Рогачі біля печі і ті були різноколірні, а кочерга червона. Лише міські меблі зберегли свій справжній колір, але зрозуміло було, що й до них добереться цей невтомний пензель.
Художник сидів на лаві і щось зосереджено стругав. Рідке на скронях, але довге на потилиці волосся рудими кошлатими патлами спадало на білий від лупи комір толстовки, чи то бархатної, чи то вельветової, добре-таки потертої і вимазаної найрізноманітнішими фарбами. Шия була обмотана брудною ганчіркою, яка правила за бант. Він звів на хлопців блакитні мутні очі і зараз же опустив їх, продовжуючи свою роботу.
— Ми до вас, Кіндрате Степановичу, — сказав Жердяй.
— Чого? — запитав художник низьким, глухим басом, таким несподіваним для цього маленького, миршавого чоловічка.
Жердяй кивнув на Мишка:
— Начальник загону до вас прийшов.
Художник знову підвів голову. Погляд його зупинився на Мишковому комсомольському значку.
— Комсомол?
— Комсомол, — відповів Мишко.
— А я хто, тобі відомо?
— Ви художник.
— А за переконанням?
— Не знаю, — ледве стримуючись од сміху, відповів Мишко.
— За переконанням я є анархіст-макснмаліст, — поважно пояснив Кіндрат Степанович.
— Ми хотіли попросити у вас човен на два дні, — сказав Мишко.
— Анархісти-максималісти, — продовжував Кіндрат Степанович, — не визнають влади. По відношенню до радянської влади — нейтралітет. В досвід не віримо, але й не перешкоджаємо. От так… — Більше йому нічого було сказати про свої політичні погляди, і він повторив: — От так… — І знову почав стругати.
— А човна дасте? — спитав Мишко.
— Навіщо?
Мишко ухильно відповів:
— Нам треба з'їздити в одне місце.
— Анархісти негативно ставляться до власності, — пишномовно сказав Кіндрат Степанович. — Чому човен мій?
Мишко знизав плечима:
— Кажуть, що ваш.
— Даремно кажуть! Звикли до власності, от і кажуть. Усе спільне.
— Отже, нам можна взяти човен?
— Беріть, — продовжуючи стругати, сказав Кіндрат Степанович.
— Спасибі! — зрадів Мишко. — Ми його повернемо в повній цілості.
Жердяй непомітно штовхнув його в бік:
— Ключ проси!
— Тоді дайте нам ключ від човна, — сказав Мишко. Кіндрат Степанович сумно похитав головою.
— Ключ… Важка справа…
— Чому? — занепокоєно спитав Мишко, починаючи розуміти, що дістати човен буде не так просто, як йому здалося.
— Ключ — це особиста власність.
— Ну так що ж?
— Човен — громадська власність, користуйтесь, а ключ — власність особиста, можу й не дати.
— Так що ж нам, замок ламати?
Кіндрат Степанович сумовито похитав головою:
— Екс-пропрі-ація! Без громади не можна.
— А ми всім загоном, — зміркував Мишко.
Кіндрат Степанович ще сумовитіше похитав головою:
— В
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бронзовий птах», після закриття браузера.