Читати книгу - "Небезпека"

На щастя, наступного ранку Бентінгові знову покращало, Дюпон дуже зрадів. Звичайно, це не одужання, ні. Вони тяжкохворі, але мужньо й уперто чинять опір таємничій хворобі. Їм потрібно так мало. Якщо вони хоч на крихту почувають себе краще, у них уже виникає враження, що найстрашніше позаду. Іноді вони намагаються бути розсудливими, але ненадовго. У них досить тверезого глузду, щоб розуміти: немає жодних ознак якогось реального поліпшення. Про Мартіна вони не згадують. Може, в кожного ще жевріють ілюзії. Ось раптом відчиняться двері, і привезуть Мартіна, і він скаже: «Я був у операційній. Мені пересадили нову шкіру, перелили нову кров і всяке таке». Може, він уже одужав і його виписали з лікарні, Все можливо. Але дуже важко в таке повірити. Тому краще не слід про це ні говорити, ні думати.

— Що будемо робити, Фреде? — озивається Дюпон.

Таким тоном, ніби вони сидять собі на терасі і один питає другого: що будемо робити — посидимо ще чи підемо звідси?

— Що ви хочете сказати? — запитує Бентінг.

— Я вважаю, нам треба щось робити, Будемо тільки отак лежати чи щось діяти?

— Що ж ви можете зробити?

— Я хочу піти звідси.

— О, це дуже просто. Вставайте, одягайтеся. Ні, одягтися ви не зможете, бо весь наш одяг спалили. Отже, треба замовити новий. Ви оплачуєте рахунок, дякуєте лікареві та сестрам і йдете собі. Усі двері відчинені. По дорозі можете дати портьє на чай.

— Я серйозно, — каже Дюпон. — Я не жартую. Я вже давно про це думаю.

— Справді? — каже Бентінг.

Він не знає, як до цього поставитися. Дюпон справді не жартує. Голос його звучить переконливо.

— Слухайте, Бентінг. Невже ми залишимося тут і лежатимемо, чекаючи неминучої смерті? І якби ж то була звичайна смерть! А то ми лежимо тут самі— самісінькі і просто гниємо. Наша доля вже не залежить від нас самих. З мене годі. Мене нудить від такого животіння. Це мені остогидло до краю. Я хочу бути господарем власної долі. Досить мені піти звідси, і мені стане краще, — так я вважаю. Я певен, що інше оточення сприятиме моєму одужанню. А тут я почуваю себе безнадійно приреченим. © http://kompas.co.ua

Патетичні слова Дюпона справили враження на Бентінга. Дюпон, певне, був би чудовим оратором на передвиборних мітингах. Він зміг би донести до слухачів свою політичну програму, хай і з допомогою демагогічних аргументів. Мав безсумнівний талант переконувати людей, захоплювати їх і вести за собою. Бентінг слухав його уважно й зацікавлено. Відверто кажучи, він і сам про це потайки думав. Йому теж хотілося звідси вибратися. Байдуже куди. Там воля. А може, й одужання, чом би й ні?

— Ви знаєте, що ми таке? — запитав Дюпон. — Я вам скажу: ми — експериментальний матеріал. У центрі в нас був експериментальний реактор. І ось тут у них теж є експериментальні хворі. Наша хвороба нова, отож вони імпровізують на нас, застосовують нові засоби. Випробовують приписані й неприписані ліки. Не виправдовує себе? Гаразд, більше не вживатимемо. Виправдовує? Чудово, отже, дослід дав позитивний результат. Ви думаєте, вони знають, яке лікування дасть найкращі наслідки? Звичайно ж, ні. Вони вживають тисячу і один засіб. Дають вам ковтати таблетки, пити мікстури. Змащують мазями, змивають різними розчинами. Щодня щось інше. А між процедурами беруть кров. І з виразу їхніх облич ви бачите, що в ті засоби вони не дуже вірять. Наш випадок безнадійний, Альфреде. Вони нам допомогти не можуть. Ми повинні спробувати самі собі допомогти.

Голос у Дюпона проникливий і їдкий, як морська вода. Бентінг здається на його аргументи. Дюпон грає інтонацією, мов продавець на ринку. Хіба що не так галасливо. Зате схвильовано і з тими самими жестами. Голос його здіймається й опускається, як сани-тобоган у крижаному жолобі.

— Ми повинні все обміркувати, Фреде, — каже він. — Нам треба діяти самим. Це божевілля — лишатися тут і слухняно ждати, поки здохнемо. Хай що завгодно, але не це. Хіба нам хто співчуватиме? І яку користь ви матимете з того співчуття?

— Ніякої, — відповів Бентінг. — Але що ж ви робитимете, вийшовши звідси?

— Піду до міста і там сховаюся. У великому місті зникнути неважко. От я й перечекаю там кілька днів.

— Це не так просто. Вони зразу кинуться за вами навздогін. Невже ви думаєте, що вам дозволять отак собі вільно розгулювати?

— Звичайно, ні. Обов’язково влаштують полювання. Та невже ви думаєте, що вони захочуть зчинити бучу? Не захочуть. У кожному разі — велику бучу. Потихеньку вистежуватимуть, але так, щоб не переполошити людей. Газети про нас не обмовляться й словом. Майже ніхто нічого не знатиме, тому загубитися серед міського люду буде цілком можливо.

— Ні, Дюпоне. Цього робити не можна, — каже Бентінг. — Ви ж знаєте, що ми випромінюємо радіоактивність. Ми для інших небезпечні. Я навіть не подумаю вчинити щось подібне.

— Гаразд. Це ваша справа. Але ви неправі, повірте. Вам тут так само остогидло, як і мені. Та ви, бач, думаєте про інших. А ті інші, вони про вас думають? Чи взагалі вони коли-небудь думали про вас, Альфреде Бентінг? Ви тут задихаєтесь, а вони навіть не знають, що ви є на світі. Нікому до вас нема ніякого діла, їм байдуже, живий ви чи вже померли. Ви про це коли-небудь замислювалися? Ви їм співчуваєте, вас стримують усякі там романтичні сентименти. А в мене вони вже розвіялись, усі до одного.

— Але не можна ж так, Дюпоне. Ні з того ні з сього наражати кожного на небезпеку?

— Кожного? Ви що, думаєте, я кожному в місті візити робитиму? Особисто кожного відвідаю, ще й доповім: ось ми, радіоактивні хлопці; йдіть-но сюди, дайте вашу руку! Та я триматимусь від людей якомога далі. І до речі, після всього цього лікування ще не відомо, чи така вже велика у нас радіоактивність.

— Але ж усі, хто з