Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга друга"

— А ці? — Крайніченко кивнув у бік «вілліса», що саме виїздив на автотрасу. Генрі глянув у дзеркальце заднього огляду, однак «вілліс» з філерами вже не викликав у нього злості.

— А що вони нам? Хай дивляться, як ми з тобою будемо гуляти, хай захлинаються слиною від заздрощів.

Машину Генрі припаркував так, щоб її було добре видно з вікон ресторану. На другому поверсі, коли зайшли до зали, він показав метрдотелю на столик біля вікна і попрямував до нього.

— Сідайте, прошу… Сьогодні я сам буду вас обслуговувати, містере Генрі. Чи знає вже Ільза, що ви…

— Ні, — кинув Прічард.

— О, спішу повідомити їй про ваш приїзд. Вона буде рада. Ви так рідко у нас буваєте…

— Бруно, принесіть нам чогось випити.

— Коньяк, віскі? Є міцна «Смирновська».

— Спочатку пляшку доброго вина, а вже потім…

— А казав — не п'єш? — здивувався Федір.

— То в будні, а у свята… — Прічард змовницьки підморгнув метрдотелеві.

Бруно схилився в поштивому поклоні і потупцював на кухню.

— А вони й справді взялися за нас, — сказав Генрі, помітивши, що у їхньому «доджі» вже нишпорять філери. — Паскуди! Чого їм треба?

— У них служба така: за ким приставлять, за тим і… Генерал не любить програвати. Він і мене просив, щоб я за тобою доглянув.

— То й ти, як вони?

— Ні, я трохи інакше, — посміхнувся Федір. — Я щось на зразок няньки. Просив, не дати тобі сьогодні напитися, бо, мовляв, завтра ти не зможеш відробити ті десять тисяч.

— Це на нього схоже.

— Не хотів тобі говорити, але коли ти пішов… Керк не підписав наказ про твою відпустку.

— Як не підписав?! — стрепенувся Генрі.

— Відклав до завтра.

— Не вірить. — Прічард насупився, спохмурнів.

Підійшов старий Бруно, помацав чорного метелика на шиї.

— Перепрошую, панове, на вас чекають в кабінеті.

Генрі важко підвівся, і вони рушили за метрдотелем.

Федір, якого ні на мить не полишали думки про Зеппа, нараз зупинився, придивляючись до якогось пана, що сидів за столиком біля невеличкої естради.

— Що, зустрів знайомого? — спитав Генрі.

— З потилиці ніби на Зеппа схожий…

— Нічого спільного, Зепп худий, жилуватий, а цей ледве не лусне.

— А в якому ресторані ви з ним зустрілися? — поцікавився Федір.

— Тут, у Кіртага…

— Сьогодні нам, здається, не пощастило. Зепп не казав, де живе?

— Говорив… Та я… Знаєш, яка у мене дірява пам'ять. Десь недалеко звідси… Бруно, — звернувся до метрдотеля Генрі, — ти часом не знаєш, де живе той австріяк, якого я зустрів тут минулого разу?

— Ви маєте на увазі Зеппа Плісейса?

— Так, саме його, — підтвердив Федір.

— В Зальцкаммергуті його знають всі, проте жоден чоловік вам не скаже, де він живе. Однак заждіть… Коли про Зеппа питаєте ви, містере Генрі, ви, що разом з ним були в Дахау… Я спробую декого попитати… Прошу, заходьте до кабінету, — старий прочинив двері.

На порозі їх зустрічала Ільза. Стояла в святковому рожевому платті, вся червона від хвилювання і дивилася на Прічарда, немов кролик на удава. Спершу вона нікого іншого не бачила, але коли трохи оговталась і глянула на Крайніченка, зблідла і закам'яніла ще більше. Прічард сприйняв усе, що відбувалося з Ільзою, за вплив своїх парубочих чар. Підійшов, торкнувся губами її щоки і ледве не силою примусив дівчину підійти до Крайніченка.

— Знайомся, Ільзо… Це — Тед, мій друг… Ми з ним…

Дівчина раптом кинулась з кабінету, ледве не збивши з ніг старого Бруно, який з'явився у дверях.

— Що з нею? — спитав у метрдотеля Прічард.

— Не знаю… Проте, коли дозволите, я… — Старий зачовгав до виходу. Та на порозі, згадавши, що мав сказати, зупинився. — Ось тут адреса… Спробуйте, може, вам пощастить. Бо я не знаю, чи ночуватиме сьогодні Зепп у Ервіна. Йому доводиться бути обережним і зараз… В Зальцкаммергуті ще багато таких… Ну, ще залишилися ті, що тримали і вас у Дахау. Візьміть.

Старий простягнув шматок паперової серветки з адресою Ервіна Хаймерля. Федір узяв папірець.

— Дякую вам, камраде Бруно…

— О, камрад… Партизан, макі… Мій син був у загоні Гайсвінклера. То були справжні хлопці. Вони в горах, а ми тут… Ми теж не сиділи склавши руки. А потім Гайнц… його повісили за два дні до капітуляції… — Старий витер серветкою зволожілі очі. — Пробачте, я зараз. Лише довідаюсь, що це сталося з нашою Ільзою.

— Щось її наче вкусило, — кинув незадоволено Генрі. — І чого це вона… злякалась?

— Вона впізнала мене… — сказав Федір.

— Тебе? Але чого вона має тебе боятися?

— Це давня історія, Генрі… Думаю, мені краще піти…

— Ти що? А вечеря… Ти ж голодний.

— Нічого, не помру. Піду, може, справді побачуся з Плісейсом.

— А філери?

— Не турбуйся. Вони чекатимуть, доки ти не вийдеш звідси. А ти вже зачекай тут на мене. Домовились?

— Ну, хай так, але… Ми ж збиралися з тобою…

— Нічого… Без мене вам буде краще… Хіба ти не розумієш, що я тут зайвий. — Федір взявся за пілотку. — Не хвилюйся, я швидко повернусь.

— Це твоя справа. Можеш і не повертатися. Зрештою, чого б тобі і не послати до біса