Читати книгу - "Корсетна майстерня пані Марії"

борідку — йому подобалося, що Марія Львівна величає його паном. А Шульгіна знала про цю слабину двірника — де треба і де не треба зверталась до нього так, бо чимало залежало від цього нікчемного п’янички, та не доводилось вибирати — навіть за обіди, які готувала для неї дружина двірника, вона платила дорожче, а йому пошила чудовий фартух і подарувала дорогу люльку.

— На ваше ім’я телеграма, пані, — простягнув руку Смик, але в квартиру не ввійшов.

— Я дуже вдячна вам за клопоти, пане Смик.

— Які там клопоти! Це мій обов’язок — услужити такій шановній квартирантці! — А коли Шульгіна дістала з кишені халата двогривеник на тютюн, подякам і побажанням не було кінця.

Знаючи хворобливу цікавість двірника, Шульгіна тут же розпечатала телеграму і вголос прочитала — Оленка повідомляла про свій приїзд.

— Яка радість, яка радість! Нарешті побачите свою доньку! — улесливо вишкірився Смик і, одержавши ще один гривеник, кланяючись, позадкував од флігеля…

Шульгіна, притулившись лобом до шибки, зажмурила очі — думала про Оленку. Вперше її побачила в Миколаєві на початку літа. Погойдуючись, неквапливо спускався до моря напівпорожній трамвай, голосно видзвонював на зупинках, викидаючи у нічні сутінки запізнілих пасажирів. Навпроти Шульгіної, тримаючись рученятами за поручні сидіння, стояло маленьке дівча і сумними оченятами дивилося у темне вікно. В довгому білому платтячку і саме легеньке, як пушинка, — прекрасна нічна фея. «Але чому вона так пізно їде сама?» — здивувалась Шульгіна. А зійшовши на передостанній зупинці, боязко ступала темними провулками, піднялася дерев’яними сходами на третій поверх старого будиночка. Тихо повернула ключ у замку і прочинила двері. Перед нею стала середніх років жінка із змарнілим обличчям. Вона допитливо подивилася на нічну гостю, а почувши пароль, мовчки провела до маленької кімнати і зникла за іншими дверима. Вузеньке дерев’яне ліжко, застелене старою ковдрою, різнокольорова постілька, тумбочка, годинник-ходики на стіні, кілька фотографій, як і два роки тому.

Марія вимкнула світло, відчинила вікно, роздяглася, залізла під ковдру і відразу поринула в солодке забуття. І приснилось їй, наче сидить вона з батьком на високій кручі в бєсідці біля Андріївської церкви, а внизу Дніпро несе свої хвилі.

— Як довго ми не бачились, Машо, — сумно сказав батько.

Очі в нього проміняться по-молодечому, і сам він сповнений дивною молодою наснагою, певне, від радості зустрічі з донькою. Сидять на високій кручі, а над ними — низьке сиве небо. Дарницькі ліси на тому березі Дніпра чорні, принишклі, а по них — клапті порваного туману.

— Як живеш, тату?

— Спасибі, Машенько. Лікую своїх селян — і їм добре, і мені радість. Ніколи не звикну жити без них. От сиджу з тобою, розмовляю, а душа моя там, біля них. Головне, що ти інколи згадуєш, не забуваєш. Нелегко тобі, Машенько, я знаю…

— Не хвилюйся, тату, — взяла його за руку.

— А ти хоч певна, що твоя робота принесе тобі користь?

— Не мені, тату, а всім знедоленим…

— Хай щастить тобі, — він рвучко підвівся, легенько потис їй руку і швидко пішов до прольотки.

Коні рвонули галопом, копита поцокотіли бруківкою, висікаючи іскри.

— Та-ту-у-у! — закричала Марія і від власного крику прокинулась…

Вранці вона поспішала на вокзал, де на неї чекав зв’язківець миколаївського комітету — її посилали із завданням в Одесу: отримає дорожню валізу, паспорт, гроші і виїде. Відвернулась од трамвайного вікна і побачила вчорашню нічну фею — змарнілий вид, пожмакане брудне латане платтячко, худенька, у великих чорних очах — болісний щем.

Марія сіла поруч:

— Як тебе звати, дівчинко?

— Оленка… — відповіла злякано.

— А де твої мама, татко?

— В таборі казали, що мою мамку вкрав молодий офіцер — вона була дуже гарна. Татка після того зелений змій забрав. А баро[8] знущався наді мною — бив боляче і примушував красти… Я не витерпіла і втекла з табору.

— То ти циганка!

— Так… Циганка.

— Як же ти живеш?

— Як бачите, пані… Дайте копієчку, я вам поворожу…

Шульгіна посміхнулася, ніжно пригорнула її до себе.

— А ночуєш де, Оленко?

— Де доведеться. Як дуже холодно, до людей прошусь, — буває, що і впускають.

Почуття жалю ворухнулося в грудях Шульгіної. Хто вона їй, ця маленька випадкова знайома? Хіба мало таких в Росії? Але із закутків пам’яті виринув спогад про власне дитинство.

— Оленко, а чи догадуєшся, хто я тобі? — мовила схвильовано, нахилившись до неї.

Дівчинка радісно стрепенулася, вирвалася з обіймів, вдивилася широко розкритими очима й гаряче видихнула:

— Догадуюсь! Ви — мама моя! Я відразу впізнала вас!

— Донечко моя, — ніжно прошепотіла до неї. — Як довго я тебе шукала, більше ми ніколи не будемо розлучатися.

Оленка пригорнулася до Шульгіної, рученятами міцно обвила її шию і заплакала.

Приїхавши до Одеси, Марія офіційно удочерила дівчинку.

І от сьогодні її мила донечка має приїхати. Шульгіна метушилася по кімнатах, замовила обід із улюблених страв. За годину до приходу поїзда із Курська в легенькій накидці, блакитній сукні, в капелюшку бузкового кольору і в білих рукавичках поспішала на вокзал.

За вікном поїзда бігли зелені поля, білі садки, одноповерхові споруди привокзальних приміщень. У Оленки було легко на душі — думала, що все в житті складається добре: у неї є мама і жде її на вокзалі в Києві. Вона любить свою матусю, і вони завжди будуть разом. Їй здавалось, що з тих пір, як її знайшла мама, вона не була такою щасливою, як нині, здавалось, що мама була з нею завжди…

Із вагона третього класу поїзда Курськ-Київ вийшла струнка дівчинка у світлій квітчастій сукні. Пригладжуючи пишне волосся, зупинилася і нетерпеливо повела очима довкола.

— Мамо! Мамочко!