Читати книгу - "Миколчині історії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Найда переховувався за купою брикету й одверто нудився. Він часто лежав тут, на латочці теплого асфальту, під яким глибоко в землі проходила якась тепла труба.
Запах брикету йому зовсім не подобається, проте мусив терпіти: шкільні Двері відпустять Миколку не скоро. Бо вчора Миколка ненароком потрапив під Контрольну. А це неодмінно значить, що наступного дня, тобто сьогодні, його поженуть на Перескладання.
— Гав! — Найда аж підстрибнув од здивування, коли з-за брикетної купи на нього раптом вискочив його Миколка. Ранувато! Щось передчуття почали зраджувати Найду!..
— Дай п’ять!
Найда невпевнено простягнув лапу. Миколка розмашисто плеснув її своєю розпростертою долонею.
— Другу! — Миколка так само розмашисто ляснув іншу Найдину лапу своє другою рукою.
Так Миколка робить лиш тоді, коли його розпирає радісна звістка.
— Прикинь, Контрольну забацав на «десять»!!! — Миколка прицілився брикетинкою до дірки в штахетах. Однак передумав кидати, завваживши Найдине здивування. — Думаєш, списав?
Найда очікувально позиркував на господаря.
— Тільки перше завдання! Потім Катьку відсадили, і я робив сам!
Хлопець таки пожбурив брикетинкою, але промазав, вона, вдарившись об дошку, розсипалась на чорні шматки.
Найда пчихнув і закрутив головою.
— Не віриш? Училка сказала, що казанок у мене варить, як треба…
Найда все більше насторожувався: не подобались йому ці новини.
— Чого ти витріщився? Ну, гаразд, вона казала не «казанок варить» — «голова працює»! В тебе, каже, цей, як його, математичний імунітет… Ні, та, як її — інтуїція! Коротше, розумний ти, каже хлопець, якби ще й учився — ціни б тобі, каже, не було.
Найда похмуро мовчав.
— Може, мені справді за розум узятись? — підкидав ті смердючі брикетини й ловив їх, наче фокусник.
Справно виходило, може, Училка має рацію!..
Чому ж Найді хочеться завити?
— Я вже разок і в читалці засвітився.
Що-о-о? Миколка ще й по бібліотеках шастав?
Найда обтрусив із себе брикетний пил і невдоволено рушив до воріт. Бракувало тільки, щоб Миколка заради тих Контрольних зневажив їхні Базар, Смітники й Пустирище!
— Найдо, куди линяєш? — розвів руками хлопець. — Я ще ж, той, у півтретьої… На гурток думав… На математичний!..
Так і є! Кінець! А в них із Найдою було ще стільки планів!..
— Спинися, дурний! Думаєш, дуже я хотів на той гурток?
Найда зачеберяв іще скоріше.
— Училка пристала: піди, каже, піди! — Миколка наздогнав собаку. — Он Катька, мовляв, ходить, підтягнулась, порозумнішала!..
Найда все прискорював біг, а в його вірній собачій душі наростало тяжке несобаче зітхання й образа на людський рід. Правду в них кажуть: скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться! Ніби не він, не Найда, першим помітив, що його Миколка дуже розумний! Ще коли всі, з Училкою разом, вважали його за ледаря й «двієчника»! Чи ж їм і так погано живеться? Мало у хлопчика з Найдою радощів? Ні, «десяток» йому захотілося!
Скільки зусиль Найда вклав у цього хлопця, скільки сподівань вимріяв на майбутнє!
Марно, все марно, марно!..
— Та не жени, у мене ж підошва на чесному слові тримається! — захекано пригальмував Миколка. — Зараз удома чогось перекусимо, випрошу в мами якоїсь дратви й зашию!
«Удома»? «Зараз»? А як же — математичний гурток?
Найда завагався й пригальмував.
— Воно й правда: нащо той гурток, якщо взутий ходиш, а сліди — босі? — нарешті догнав собаку Миколка. — Теж іще, математик знайшовся!
Жалкує? Ні, обличчя веселе, очі сміються!
Найда спинився й віддано завиляв хвостом. Насправді він зовсім не збирався тікати від Миколки! Насправді Миколка — найкращий представник людського роду, а він, Найда, — найвірніший його слуга!
— От і я собі думаю: до чого мені та наука? — Миколка пригорнув цуцика до грудей і пошкрябав його за надкушеним вухом своїми пазуриками. — Є в мене Халабуда, є мій Найда — чого ще треба?
РОЗВАГАА це вже Миколка придумав.
Товстуха зі своєю кицькою Анхвісою саме вийшли у Дворик. Анхвіса, як завжди, розсілася на штахетах, а Товстуха взялась до осіннього прибирання.
— Найдо, розіграємо Товстуху, еге ж?
Найда сторожко озирнувся на кицьку. Анхвіса, здавалось, байдужо вилизувала свою білу кудлату шубу.
Однак собака все ж вирішив лишитися збоку.
Миколка взявся до справи сам.
Він акуратно виламав у добре знаній дірці ще одну штахетину. Так, щоб тудою міг пролізти не тільки пес, а й погано вгодований хлопчик.
Потім, шнуркуючи туди-сюди, крадькома цупив у Товстухи з-поза спини то віника, то рядно, то інший реманент.
І вже удвох вони потішались із засідки з Товстушиної стурбованості.
— Та що ж це за хвантастика?! — била руками об поли тітка. — Кицуню, ти не бачила, куди я втеліщила граблі?
— …Тю, осьо ж вони, ріднесенькі, стоять! А… де моя робоча хворма?
— …Хворма на місці — то хвартуха десь лизень злизав! Не бачила, моя конхветочко?
— …Ні, ну, хвата-морґана якась! Хапко хватає, чи що?
— …Хоч той драпак тільки хвиркав, а не замітав, але ж все одно жалко! Де наш дворовий віник подівся, га, Анхвісочко?
Анхвісочка щоразу тільки холодно глипала на господиню і поверталася до своєї шубки.
— Найдо, ходімо на Халабуду, я щось придумав! — Миколка вкотре виліз із дірки.
Під пахвою він тримав гарбуза. Щойно такий стояв на лавці в Товстушиному Дворику, біля десятка інших, різної масті, гарбузиків і гарбузенят.
У Халабуді Миколка підняв з долівки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Миколчині історії», після закриття браузера.