Читати книгу - "Новенька та інші історії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Послухайте, — заговорив я, — це ж не клопіт, я допоможу вам занести ці сумки.
— Ой, справді? — зраділа старенька. — Я вам дуже вдячна!
Підхопивши дві наповнені продуктами торбини, я пішов слідом за бабусею до будинку. Сумки справді були доволі важкенькі. Я навіть здивувався, як вона їх несла. У під’їзді я зіткнувся з Олечкою, що саме збігала сходами.
— Отакої! А ти як на мою бабку натрапив? — здивовано вигукнула вона.
— Ось, Оленько, цей юнак допоміг мені донести сумки, — пояснила бабуся.
— Я пішла гуляти, буду пізно, — недбало кинула Олечка бабусі й додала, вже стиха, мені: — Ну пішли, залиш ці сумки, вона сама їх занесе!
— Зачекай, — прошепотів я.
Коли я заніс бабусі сумки у квартиру на третій поверх, вона розчулилася.
— Я дуже вдячна вам, юначе! І що б я без вас робила? Може, почастувати чаєм з пирогом?
Подякувавши, я ввічливо відмовився — мовляв, поспішаю, але наступного разу обов’язково почастуюся. Опинившись за дверима, важко зітхнув. Чомусь стало мені зовсім невесело.
— Ну що так довго! — невдоволено зустріла мене Олечка. — Скільки я ще маю на тебе чекати? Півхвилини пізніше — і я б пішла!
— Вибач, — пробурмотів я, — а це ось тобі…
Я витяг з кишені куртки невеличкий букет конвалій. Олечка зневажливо розсміялася.
— Ну ти й кавалер, нічого не скажеш! Квіти у кишені носиш! Просто курям на сміх!
— Вибач, я ж ніс бабусині сумки, не було куди їх подіти…
— Ніс бабусині сумки… — перекривила мене Олечка. — Краще б уже мовчав. Жалюгідні виправдання!
— А я перед тобою й не виправдовуюся, — похмуро відказав я.
— Оце так квіти! — продовжувала глузувати Олечка. — А на троянди що, грошей не вистачило? І куди це ми підемо? В кафе «Червона шапочка», куди малюки з мамами ходять? Кепський з тебе кавалер, я бачу. Тільки час із тобою марную…
Я рвучко спинився. Її останні слова виявилися для мене останньою краплиною.
— А знаєш що, Олю? Так, ти маєш рацію. Кепський з мене кавалер для тебе. Не марнуй свого часу зі мною. І знаєш що? Краще будь уважнішою до своїй бабусі. Вона у тебе старенька, і серце у неї хворе…
— А до чого тут взагалі моя бабуся? — спитала вона збентежено, мабуть, аж ніяк не сподіваючись від мене такого. Її сині очі стали ще більшими. В ту мить вона здалася мені схожою на ляльку.
— Просто уяви собі, що колись ти теж будеш такою ж бабусею, — проказав я. — І, мабуть, тобі було б дуже прикро мати таку байдужу та егоїстичну внучку, таку «справжню леді», яка дбає тільки про себе!
Обернувшись, я швидко пішов геть. А в спину мені летіли Олині колючі слова:
— Ну і йди! Подумаєш! Та ти мені ніколи й не подобався!..
Після цієї сварки я почувався кепсько. Та й Олечці, мабуть, було не краще, хоч вона ретельно це приховувала. Коли я опинявся десь поруч, вона вдавала байдужість та веселість. Тільки відчувалася у її сміхові якась несправжність. Я помітив, що після уроків вона стала поспішати додому, вже не висиджуючи, як раніше, з дівчатами на спортивному майданчику. А ще помітив, що вона почала сама забирати свою куртку з гардеробу.
Після урочистостей останього дзвінка Олечка несподівано підійшла до мене й відвела вбік.
— Знаєш, — заговорила вона, — не треба було тобі ставати на голову перед математиком… Справжнім учинком було те, що ти мені сказав… Ну, про бабусю… Пам’ятаєш?
— Ти вирішила змінитися?
— Хоч трохи — ти ж знаєш, як це непросто, — чесно відказала вона. — Але тепер я принаймні сама ходжу до крамниці, щоб вона не носила важкі сумки… Ти вибач, що тоді наговорила тобі такого… Не знаю, що на мене найшло?..
Після її слів я відчув себе так, наче величезний тягар спав з моїх плечей! Я міцно стиснув Олину руку. Хоч там як, а вона таки виявилася справжньою леді — бо визнала свої помилки й відкрито сказала про це!
Подарунок на святого МиколаяКоли нам восени довелося переїжджати з передмістя на нову квартиру в місто, я зовсім не був у захваті від цього. І схоже, мама мене розуміла. Вона важко зітхала й скрушно хитала головою:
— А як Денис? У нього ж тут друзі, тут усе йому знайоме… Як він звикатиме на новому місці? Напевно, це буде непросто…
Тато її заспокоював:
— Ти надто всім переймаєшся, люба. Не хвилюйся, не сприймай його, мов малу дитину. Наш хлопець вже достатньо дорослий. Врешті-решт, він чоловік і капітан футбольної команди…
— Звісно, — бадьоро додав я, — що я, якесь дівчисько, чи що?
Мої слова виявилися для мами переконливим аргументом. Хоча, зізнаюся щиро, мені шкода було покидати своїх друзів, з якими я приятелював у дворі, однокласників і членів футбольної команди. Але чоловікові не слід зізнаватися у своїх слабкостях. Тому я змовчав, нічого не сказавши навіть татові.
А невдовзі я зрозумів, що вмію легко звикати до перемін. Наша нова квартира розташувалася у великому шестиповерховому будинку. І двір був просторий, зі спортивним майданчиком. Отож, було чимало місця, щоб розігнатися з м'ячем. У квартирі навпроти мешкав хлопець, що виявився моїм однокласником. Його звали Сашко, й ми з ним потоваришували. Він познайомив мене зі своєю молодшою сестрою Зоряною і з хлопцями з двору. Минуло не так багато часу, і ми вже грали у футбола. Та й Зоряна виявилася класною дівчиною, майже як хлопець. Вона не була дурепою, як інші дівчата, вболівала за київське «Динамо», знала усіх відомих футболістів й не гірше від нас гасала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Новенька та інші історії», після закриття браузера.