Читати книгу - "Натюрморт із вудилом"

Поява тюльпана на Заході є заслугою дипломата. Його звали Оґ’єром Ґіселіном де Бусбеком, і був він послом австрійських Габсбурґів при дворі Сулеймана Пишного у Константинополі. Людина освічена й допитлива (збереглися цікаві описи його мандрівки), де Бусбек із обов’язку писав вичерпні дипломатичні рапорти, але, мабуть зі значно більшим запалом колекціонував грецькі рукописи, античні інскрипції та дива природи. У 1554 році посол надіслав до віденського двору транспорт тюльпанових саджанців. Так невинно розпочалася ця зловісна історія.

Відтоді квітка навдивовижу швидко поширилась у Європі. Конрад Ґеснер, якого називають німецьким Плінієм, подав перший науковий опис цієї рослини у творі De hortis Germaniae[15] (1561). Того ж року гості банкірської родини Фуґерів дивуються, оглядаючи грядки цієї рідкісної на той час квітки в авґзбурзьких парках цієї родини. Дещо пізніше тюльпан з’явився у Франції, Нідерландах, Англії, де Джон Трандесцент, садівник Карла І, відзначився виведенням 50 ґатунків цієї рослини. Впродовж недовгого часу гурмани намагаються зробити її делікатесом до вишуканого столу: у Німеччині тюльпан споживають у цукрі, натомість в Англії — з гострими приправами, олією та оцтом. Так само нікчемна змова аптекарів, аби вчинити з цієї рослини засіб від здуття, також закінчилася пшиком. Тюльпан залишився сам собою — поезією Природи, яка цурається вульгарного утилітаризму.

Отож, спершу — це квітка монархів, багатої знаті. Її цінували, стерегли у парках, обмежували до неї доступ. Сучасники вигадали їй душу — казали, що тюльпан втілює елегантність і чепурну задуму. Навіть його каліцтво — відсутність пахощів — шанували як цноту поміркованості. Далебі, холодна врода має, сказати б, інтровертивний характер. Тюльпан дозволяє, аби ним захоплювалися, але не збуджує ґвалтовних почуттів — жаги, ревнощів, любовного шалу. Він — павич між квітами. Принаймні так писали про нього придворні «паркові філософи». Історія довела, що вони помилялися.

Як відомо, смаки двору пошесні, їх частенько наслідують, і то нижчі верстви, за що накликають на себе справедливу Божу кару. На початку XVII століття хроністи фіксують у Франції перші вияви, скажімо так, гострої тюльпанової лихоманки. Ось у 1608 році певний маляр за одну-одненьку цибулину рідкісного ґатунку, званого Mère brune[16], віддає свого млина; якийсь молодий підкаблучник був начебто у захваті, отримавши від тестя у посаг лише цінний саджанець, принагідно названий Mariage de та fille[17]; інший шаленець не завагався виміняти свою процвітаючу броварню на цибулину, яка відтоді зветься не надто вишукано Tulipe brasserie[18].

Приклади можна множити, і неважко довести, що там, де з’явився тюльпан, зафіксовано більше чи менше випадків тюльпанової манії. Проте лише в Голландії вона сягнула інтенсивності й розмаху епідемії.

Початки її неясні, їх важко усталити в часі й просторі. З чумою справа простіша: одного дня в порту з’являється корабель зі Сходу, частина команди слабує на лихоманку, дехто марить, на їхніх тілах видно вузли. Моряки сходять на сушу, їх розміщують у шпиталях, приватних будинках і в заїздах. Перші летальні випадки, відтак кількість хворих, які переважно помирають, стрімко зростає. Все місто, всю околицю, всю країну охоплює лихо. Вмирають герцоги й жебраки, святі й вільнодумці, злочинці й невинні діти. Отой пандемоніум смерті від часів Фукідіда неодноразово і докладно описували.

Натомість, тюльпанова манія — саме тут починаються клопоти — є ментальним явищем, іншими словами, суспільним психозом. Подібно до інших психозів — релігійних, військових, революційних чи економічних, скажімо, золотої лихоманки або краху на американських біржах у 1929 році, — її, попри численні й бентежні аналогії, вочевидь не можна (о, як шкода!) пояснити у категоріях пошесних хвороб. Нам бракує інструментів, які б дозволили кількісно виміряти обсяги епідемії, міру «пошесності», кількість «захворювань» із гострим і лагідним перебігом, «криву лихоманки» в окремих осіб, уражених манією. Отож, залишається тільки метод вслухання в атмосферу подій, обережний їх опис, нотування найяскравіших і найхарактерніших випадків.

Важко точно окреслити, коли тюльпан вперше з’явився у Нідерландах, проте, мабуть, доволі рано. Скажімо, відомо, що у 1562 році в антверпенському порту було прийнято вантаж тюльпанових цибулин. Однак інтенсивний інтерес до цієї квітки прокинувся через кількадесят років, і радше за все був віддзеркаленням моди, що панувала при королівських дворах, зокрема при французькому.

На межі XVI та XVII століть трапився випадок, який, на перший погляд, виглядає малозначною подією з кримінальної хроніки, однак, по суті, є одним із перших виявів тюльпанової манії на голландській землі. Так от, Каролюс Клюзіус, про якого ми вже згадували, професор ботаніки у славетному Лейденському університеті (раніше він обіймав посаду директора цісарських парків у Відні), був широко знаним ученим, а водночас чоловіком балакучим і, може, навіть дещо марнославним. За кожної нагоди він оповідав про вирощувані ним рослини не тільки університетським колегам, а й випадковим слухачам. Найчастіше з ентузіазмом і неприхованими гордощами він просторікував про тюльпани, яких, за його словами, не проміняв би на жодні багатства світу. Це була відверта провокація, чого вчений, мабуть, не усвідомлював. Однієї, скажімо так, темної хоч в око стрель ночі невідомі розбишаки вдерлися до університетського парку і вкрали Клюзіусові тюльпани. Злодії мусили мати непогану наукову кваліфікацію, оскільки їхньою єдиною здобиччю стали справді рідкісні та особливо цінні ґатунки. Прикро вражений ботанік не займався вже цією рослиною скільки віку.

Вся ця історія нагадує баладу про учня чорнокнижника. Сталася несподівана трансмутація: об’єкт терплячих наукових, а отже, безкорисливих досліджень перетворився на об’єкт божевільних фінансових оборудок. І тут постає слушне запитання, — а чому саме тюльпан, а не інша квітка, став причиною шаленства?

Причин було кілька. Ми вже сказали, що тюльпан був аристократичною та улюбленою квіткою. Що за розкіш — володіти предметом гордощів монархів! Окрім цих снобістських мотивів, існували ще й мотиви