Читати книгу - "Вільняк"

— Стійте! Стійте! — волав він не своїм голосом, та Фелікс, не звертаючи на нього ані найменшої уваги, вже переходив до наступної упряжі, зладженої з тілдерячої шкіри.

Перекоти-гори брали волокуш у кільце, і кільце те без угаву коливалося та цмокало.

Примари, озброєні жаровнями, хоч і гальмували їхнє просування, спинити його цілком були безсилі.

Рук став. Якби вони пройшли бодай ще трохи далі, то завиграшки попали б у мордобрилячу пастку. Хлопець прикро похитав головою. Пуття тут із них ніякого, доводилося просто стояти і продавати витрішки. Рук опустився навколішки, і ноги його відчули дотик білого прохолодного баговиння. Як він ненавидів грузьку твань, яка облипає тебе зусебіч, хапає, висмоктує життя, аж поки тобі, геть хиренному, стане байдуже до всього на світі!..

Нараз болото попереду вибухнуло фонтаном бризок. Тим часом Фелікс уже перетяв останню упряж і проразливо свиснув. З несамовитим вереском зубощири — а всіх їх було двісті п’ятдесят голів — загарцювали по багнистій рівнині.

Перекоти-гори змикалися навколо них щільним кільцем. Із тванюки над поверхнею багнища зринали мордобрили, вони вже не ховалися під землею. Заклякши на місці з жаху, Рук оніміло дивився на потвор. Востаннє він видів мордобрила, ще коли вони разом із Феліксом жили в риштаках старого Нижнього міста, але та тварюка була лише зменшеною копією тутешніх монстрів. Завбільшки як бик-волоріг, із шістьма близько поставленими ногами і довгим хвиським хвостом, мордобрил за іграшку шастав під самісінькою поверхнею липучої кваші, дихаючи ніздрями, що виставали над тванистим ґрунтом.

А ще за мить із сухим виском, схожим на хрускіт трощених кісток, вони вже наскакували на нещасних зубощирів і шматували їх, розшарпували на кавалки гострими як лезо кігтями. Невдовзі все болото окропилося зубощирячою кров’ю. Чудовиська розкошували.

— А тепер берімося до вашої книгозбірні!

Гучний Феліксів голос вирвав Рука з оціпеніння. А його друг уже допомагав бібліотекарям спускатися з волокуш, шикував їх групами і вручав голоблі.

— У нас обмаль часу, — порядкував Фелікс, махаючи примарам, щоб і ті пристали до бібліотекарів. — Хутко вони повернуться до нас.

— За мною, бібліотекарі! — розітнувся деренчливий Кулькапів голос. — Держімося купи!

Рук, Ксант та блукай-бурмила лупонули тванюкою до бібліотекарів, а ті, уздрівши великанські постаті Вурало, Віга та Вемеру, радісно залементували.

— Дякувати Небові, ми вас таки знайшли, — примовляв погонич зубощирів, вітаючися з ними. — Якщо всім дружно взятися, то ми подужаємо цю кладь!

Примари, бібліотекарі та блукай-бурмила впряглись у волокуші, взялися за линви, і книгозбірня поволоклася далі рівниною, тримаючи курс на невисокий сірий кряж удалині, де вже світилися фіялкові вогники. На землю спускалися сутінки, і з пітьми долинало сласне гарчання та рохкання: бенкет мордобрилів був у розпалі.

Крок. Ще один крок. Потім ще один, похмуро лічив Рук. А тоді ще, і ще…

Стояла вже темна ніч, коли знеможені бібліотекарі витягли з Багнища останню волокушу і ступили на твердий і рівний кам’янистий ґрунт Крайземлі. Переселенці — старі й малі — радо вітали прибульців, добували баклаги хмільної настоянки з дубових яблук, простягали їм миски з бульйоном. Тьмяно жевріли жаровні, а навколо них, аби було тепліше, збивалися купки переселенців. Потомлені, забрьохані тванюкою, вони де спинялися, там і бебехали на землю, засинаючи мертвецьким сном.

Рук роззирався, сонно потираючи очі. На півдні манячів Присмерковий ліс, і в мороці яскраво, спокусливо сяло його заворожливе золотаве світло. А з півночі Крайземля обривалася безодньою пусткою. І ця неширока її смуга аж кишіла городянами, бібліотекарями, небесними піратами та Примарами Осип-Міста, які лагодилися до сну, а від обриву котилися звої ядучих туманів. Вони то рідшали, і тоді в небі з’являлася повня, кидаючи сяйво на кам’янистий ґрунт надолині, то гусли знов, і все поринало у тьму.

Рук узяв із рук якоїсь дрібногоблінчихи чашку теплого бульйону і повагом рушив до жаровні; якісь переписувачі сувоїв та доглядачі аналоїв обступили блукай-бурмил і плескали тварин по спинах. Ксант, якийсь знічений, сидів неподалік. Рук і давніше помічав: щоразу в присутності бібліотекарів у його погляді з’являвся цей нещасний вираз.

Стояла ніч, проте життя кругом кипіло: переселенці ставили шопи, напинали вітрозахисні екрани, пильнували, чи вкипіла потрава в родинних казанах. Міняли їжу: м’ясо на хліб, деревне пиво на воду. Дітвора вмощувалася спати. І навіть тоді, коли малеча вже бачила сни, старші не полишали праці, лаштуючись назавтра удосвіта знову пуститися в дорогу, і відсуваючи надалі блаженну мить, коли можна б і самим забутися уві сні.

Гуртова робота заспокоювала: така тьма переселенців — це тобі не абищо! Уві сні схожого відчуття безпеки не було, коли ти спиш — ти один. Отоді-то й слід найбільше стерегтися Крайземлі з її фантомами, що засягають у сни, повнять наші кошмари.

Подорожани підтримували давніші й розкладали нові ватри, ущерть запорожнювали клітки-жаровні світляковим деревом, годували та напували перед дорогою волорогів. З волокуш знімали обліплене тванню полоззя, на осі чіпляли колеса — і знову виходили вози. Рук помітив, як на тлі загальної шамотанини починається жвава торгівля талісманами на щастя: тролі, печерники та гобліни просто рвали обереги з рук.

— Амулети! Кому обереги від дуба-кривавника? — галасував кремезний лісовий троль, стискаючи плескатими пальцями кілька низок червоножарих різьблених медальйонів. — Певний захист від чорних духів та занапащених душ!

— Шкіряні обереги! — гукав живолуп. — Кістяні амулети. Проти марюк та потороч. З такими хоч на темнолесника…

— Трава-щетинка, а до неї… плям, плям… вуглинки, — кричала роздебендя, облизуючи язиком очі на ворушких окоріжках. — Трава-щетинка… плям-плям… а до неї вуглинки…

— Якби не твої друзі, ми