Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

Я врятував пригорщу сушених слив з-під чиїхось підборів і сховався під шинквасом. Сливи були забороненими смаколиками, як і будь-які інші смаколики, за які не було чим заплатити. Серед загального сум’яття й переполоху я віддирав м’якоть від кісточок, запихав і те, і друге до рота, отримуючи насолоду від самого процесу і сподіваючись, що вуйко Фонсьо мене не помітить. Аж тут над шинквасом загуло:

— Ця скотина ще сміє божитися, що вперше чує про Станіславову крамницю!

— Нічого, ми притиснемо його до нігтя. Він у нас буде димати[25], аж гай шумітиме!

— Правду кажеш. Альфонсо Грубер дістане зараз, як дід в торбу! Він чоботи в мене буде лизати…

Я виплюнув кісточку, вибрався з-під бар’єра і закричав зо всіх своїх шестирічних сил:

— Неправда! Мій вуйко всіх вас змусить лизати йому чоботи! І кнайпу примусить вилизувати, щоб блищала!

Старший із цих двох наказав мене схопити. Я виривався. Тоді він наказав наповнити водою одне з відер, куди ми зливали помиї, узяв мене за шкибарки і засунув головою у воду. Повітря я встиг набрати, але, як виявилося, мало. Я рвонувся, але тримали мене міцно. Під водою було тихо, шум доходив сюди, мов крізь вату, але я чув, як вони сміялися. І чув, як розганяється в шаленому танці кров. Я не витримав і вдихнув. Вода полилася в ніс, у горло, і оскільки я знав тільки один орган всередині людини — живіт, — то уявив, як вода наповнює його по вінця. Від цього зробилося ще страшніше.

А десь високо в небесах заскреготіло сонце. Уперше за всю мою біографію. І, звісно, не востаннє.

Коли мене витягли, я довго кашляв, валяючись біля їхніх ніг. І тоді над вухом зашипіло:

— Ану, бастарде, повторюй за мною: мій вуйко — бодяк[26] і хіхляч[27], мій вуйко — злодій і вбивця.

Я припіднявся на ліктях:

— Мій вуйко найкращий!

Пригадую, удруге мою голову тримали під водою набагато довше…

Поліціянти не знайдуть тоді в нашій кнайпі коштовностей із пограбованої ювелірної крамниці, бо їх встигнуть вчасно сплавити. У бочках із оселедцем…

Але я цього не знатиму.

Увечері ми сиділи на шкурі ведмедя перед розтопленим каміном і мовчали. Поруч сиділа тиша. Вона, темноока, знала, хто винен, але теж мовчала. Тому що називалася тишею. А я звався Мар’яном Добрянським, і розумів, що вона мене не видасть. Але це чомусь не тішило.

— Завтра… Уявляєш, завтра на мене одягнуть кайданки, виведуть звідси під конвоєм, і я більше ніколи сюди не повернуся. Уявляєш?

— Дурниці. Ніхто нікого в кайданках не поведе…

Хоча…

— Коли за мною погналися розбійники, мені було страшно, але ця всепоглинаюча позачасовість гірша, ніж страх… Таке відчуття, що ніколи не зійде сонце.

— У тебе залишилися якісь родичі? — спитав я, лиш би щось спитати.

— У Кракові. Моя бабця по маминій лінії, Елеонора Свіжавськи. Мама щось розповідала про неї, начебто вона колись мешкала в Миколаївському повіті, а потім під час революції сорок восьмого року, коли чоловік Адам помер, а тодішні селяни раз по раз повставали, вона продала свій маєток у Рудниках якомусь адвокатові і виїхала. Але мама з нею давно розсварилася, бабця навіть свій заповіт переписала на якийсь благодійний фонд… А мій дід зі сторони тата, Генріх Губицький, навідріз відмовлявся сюди приїжджати, бо… тобі справді цікаво?

Цікавістю мої почуття назвати було важко. Але хто тут говорить про мої почуття?

— Відмовлявся приїжджати, бо…

— …бо в тридцять дев’ятому році його самого, його батька і двох його сестер арештували. Тут, у Накваші. Вони були учасниками підпільного руху за об’єднання Польщі. У ті часи, після придушення Листопадового повстання в Росії, навіть думати про щось крамольне треба було обачно, витягуючи шию і пильно роздивляючись навкруги, чи ніхто часом не підслуховує твої думки. Поліція і жандармерія переслідувала всіх і кожного, конспіратори мало не щодня змінювали квартири та зовнішній вигляд, а ревізії й арешти стали справою звичною і буденною… Це мені в Парижі розповідав колишній учасник «Стоваришення»… Тоді в нас у цьому домі знайшли море забороненої літератури. І всіх, хто був, відправили до Шпільбергу. Лише моя бабця разом із сином Анджеєм у цей час гостювала в рідні в Кракові і, вчасно попереджена членами «Стоваришення», уникнула гіркої долі…

Слова рівномірно падали в коло світла, а я сидів за цим колом і знав, що звідти неможливо розрізнити моїх очей. Проте мені добре було видно очі, яким не потрібно ховатися за колом світла, і заздрити їм можна скільки влізе.

— У сорок восьмому, коли цісар проголосить амністію для політичних в’язнів, з тюрми вийдуть лише мій дід Генріх і його мати. Мій прадід за цей час повіситься в камері, щоб уникнути зізнання під палками, а дівчата від жахливих умов проживання помруть у застінках. Тато якось їздив потім до Кракова, але повернувся сам не свій… А на всі питання говорив: зачекай до повноліття, тоді будеш знати і робити все, що вважатимеш за потрібне. Тому я навіть архів його не чіпав, чекав до повноліття… Якби він мені хоч щось розповів!