Читати книгу - "Гіперболоїд інженера Гаріна"

— Але чому він обрав саме Париж?

— Йому потрібні вугільні пірамідки. Його апарат без них усе одно, що незаряджена рушниця. Гарін — фізик. Він нічогісінько не тямить у хімії. За його замовленням над цими пірамідками працював я, потім той, хто заплатив за це життям на Крестовському острові. Але у Гаріна є ще один компаньйон тут, у Парижі, — йому він і надіслав телеграму на бульвар Батіньйоль. Гарін приїхав сюди, щоб стежити за дослідами над пірамідками.

— Які у вас є відомості про співучасника інженера Гаріна? — спитав Роллінг.

— Він живе у поганенькому готелі на бульварі Батіньйоль, — ми були там учора, нам дещо розказав воротар, — озвався Семенов. — Цей чоловік дома тільки ночує. Речей у нього ніяких немає. Виходить з дому у парусиновому балахоні, який у Парижі носять медики, лаборанти і студенти-хіміки. Певно, він працює десь там, недалеко.

— Зовнішність? Хай йому чорт, яке мені діло до його парусинового балахона! Воротар описав його зовнішність? — вигукнув Роллінг.

Семенов і Тиклінський перезирнулися. Поляк притис руку до серця.

— Якщо пана ласка, ми сьогодні ж дізнаємося про зовнішність цього добродія.

Роллінг довго мовчав, брови йому насупились.

— Які підстави у вас твердити, що той, кого ви бачили вчора в кафе на Батіньйоль, і людина, котра втекла під землю на площі Зірки, — одна й та ж особа, саме інженер Гарін? Ви вже помилились одного разу в Ленінграді. Що?

Поляк і Семенов знову перезирнулися. Тиклінський вишукано всміхнувся:

— Не буде ж пан Роллінг твердити, що у Гаріна в кожному місті двійники…

Роллінг уперто мотнув головою. Зоя Монроз сиділа, закутавши руки горностаєвим хутром, байдуже дивилась у вікно.

Семенов сказав:

— Тиклінський надто добре знає Гаріна, помилки бути не може. Тепер важливо з’ясувати інше, Роллінг. Чи ви дозволяєте нам самим окрутити цю справу і одного чудового ранку притягти на бульвар Мальзерб апарат і креслення, чи будете працювати вкупі з нами?

— Ні в якому разі! — несподівано вигукнула Зоя, все ще дивлячись у вікно. — Містер Роллінг дуже цікавиться дослідами інженера Гаріна, містерові Роллінгу бажано мати право власності на цей винахід, містер Роллінг завжди працює в межах суворої законності; якби містер Роллінг повірив хоча б одному слову з того, що тут розказував Тиклінський, то, звісно, не забарився б подзвонити комісарові поліції, аби віддати до рук властей такого негідника і злочинця. Та оскільки містер Роллінг чудово розуміє, що Тиклінський вигадав усю оцю історію, аби видурити якнайбільше грошей, то він добродушно дозволяє і надалі робити йому незначні послуги.

Вперше за весь сніданок Роллінг посміхнувся, вийняв із жилетної кишеньки золоту зубочистку і встромив її між зуби. У Тиклінського на великих залисинах побагровілого лоба виступив піт, щоки одвисли. Роллінг сказав:

— Ваше завдання дати мені точні і докладні відомості з пунктів, котрі вам назвуть сьогодні о третій годині на бульварі Мальзерб. Од вас потрібна робота пристойних детективів — і тільки. Жодного кроку, жодного слова без моїх наказів.

Білий, кришталевий, сяючий поїзд лінії Норд-Зюйд — підземної дороги — мчав, тихо гуркочучи темним підземеллям під Парижем. У витких тунелях миготіло павутиння електричних дротів, закапелки в товщі цементу, куди припадав освітлюваний мерехтливими вогнями робітник, жовті на чорному літери: «Дюбоне», «Дюбоне», «Дюбоне», — бридкого напою, втовкмачуваного рекламами у свідомість парижан.

Миттєва зупинка. Вокзал, осяяний підземним світлом. Барвисті прямокутники реклами: «Чудесне мило», «Могутні підтяжки», «Вакса з головою лева», «Автомобільні шини „Червоний диявол“», гумові накладки для підборів, дешевий розпродаж в універсальних магазинах — «Лувр», «Чарівна квіткарка», «Галерея Лафайєта».

Галасливий, сміхотливий натовп гарненьких жінок — продавщиць універсальних магазинів, розсильних хлопчиків, іноземців, молодих людей у затягнутих піджачках, робітників у пітних сорочках, заправлених під кумачевий пасок, штовхаючись, пробивається до поїзда. Вмить скляні двері розсуваються… «О-о-о-о», — лунає зітхання, і круговерть капелюхів, вирячених очей, роззявлених ротів, червоних, веселих, сердитих облич вливається всередину. Кондуктори у цегляних куртках, схопившись за поручні, вдавлюють животами публіку у вагони. З тріском зачиняються двері, короткий свист. Поїзд вогняною стрічкою пірнає під чорне склепіння підземелля.

Семенов і Тиклінський сиділи на боковій лавочці вагона Норд-Зюйд, спиною до дверей. Поляк гарячкував:

— Прошу пана завважити — тільки пристойність утримує мене від скандалу… Сто разів я міг спалахнути… Не їв я сніданків у мільярдерів! Чхати мені на ці сніданки… Назвати мене негідником!

— Е, облиште, пане Стась. Нам дають гарні гроші, од нас, зрештою, ніякого дідька не вимагають. Робота безпечна, навіть приємна: вештайся по шинках та по кав’ярнях…

— Я вимагаю, щоб мене поважали!

— Облиш, Стасю, за повагу грошей не дають!

Край дверей, позаду лавки, де розмовляли Тиклінський і Семенов, стояв, спираючись ліктем на мідну штангу, той, хто якось на бульварі Профспілок у розмові з Шельгою назвав себе П’янковим-Питкевичем. Комір його пальта був піднятий, прикриваючи нижню частину обличчя, капелюх насунутий на очі. Стоячи недбало й ліниво, торкаючись рота костяним набалдашником палиці, він уважно вислухав усю розмову Семенова й Тиклінського, ввічливо відсторонився, коли вони схопилися з місця, і вийшов з вагона на дві станції пізніше — на Монмартрі. У найближчому поштовому відділенні подав телеграму:

«Ленінград. Карний розшук. Шельзі. Чотирипалий тут. Події загрозливі».

Вийшовши з поштамту, він завернув у бокову вузеньку вуличку, що вела стоптаними сходинками на вершину Монмартру, пильно роззирнувся і зайшов до темного шинку. Попросив газету, чарку портвейну і поринув у читання.

За кілька хвилин з вулиці швидко ввійшов худорлявий чоловік у парусиновому балахоні, з непокритою світловолосою головою.

— Здрастуй, Гарін, — сказав він тому, хто читав газету. — Можеш мене поздоровити… Удача…

Гарін рвучко підвівся, стиснув йому руки:

— Вікторе…

— Так, так. Я страшенно задоволений… Я наполягатиму, щоб ми взяли патент.

— Ні в