Читати книгу - "Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді"

Після таких злополучних поневірянь Михайло Всеволодович опинився знову в Мазовії, де й перебув лихоліття. Сюди ж евакуювався й Данило Галицький.

9 квітня 1241 року біля Лігніц монголо–татари зазнали поразки від загонів чеських та німецьких лицарів.[12] Знесилені ординці повернулися на схід, до своїх базових кочовищ.

Михайло Всеволодович разом з сином Ростиславом полишив Мазовію і невдовзі прибув у Володимир, де якраз, за літописним описом, «не зосталося (жодного) живого. Церква святої Богородиці наповнена була трупами, інші церкви (теж) були наповнені трупами і тілами мертвих».[13] Вражений побаченим, він рушив до Пінська,[14] а згодом і на Київщину.

Древній Київ був настільки зруйнований, що князю не знайшлося у ньому ніякого більш–менш пристойного прихистку. «Ми знаходили силу голів і кісток мертвих людей на полі, бо це місто було дуже велике і дуже багатолюдне, а тепер зведене майже нінащо, чи є там двісті будинків»,[15] — свідчив у своїх записках італієць Плано Карпіні, побувавши у Києві через 6 років після трагедії. Весною ж 1241 року у столиці Русі до того ж царив трупний сморід. Тисячі загиблих становили потенційну небезпеку для живих. Князь змушений був «живяще под Кыевом во Острове»,[16] очевидно, в уцілілому заміському палаці.[17] Його син Ростислав пішов у Чернігів.[18]

Через деякий час літописи фіксують появу останнього в Галичині. Вісімнадцятирічний князь, як на нашу думку, стає зручним знаряддям у вирішенні інтриг чернігівської партії галицьких бояр, які, користуючись моментом, прагнули повернути втрачені позиції. У Галицько–Волинському літописі вказується на смуту в Галицькій землі проти Данила Галицького і участь у ній «чернігівських бояр»,[19] яких прийнято без княжого дозволу, та підтримку їх єпископом галицьким Артемієм.[20] Деякі бояри, зокрема Доброслав та Судич, взагалі прагнули самочинно правити краєм,[21] ігноруючи волю попередніх зверхників.

Ростислав Михайлович разом з болохівськими князями і прихильними до нього галичанами намагалися взяти Бакоту. Охоронець княжої печатки Данила Галицького Кирило, який саме перебував у місті, відмовився здати його і присоромив молодого князя: «Осе так ти оддячуєш вуям своїм за добродіяння? А чи не пам’ятаєш ти, як король угорський вигнав тебе був з отцем твоїм із землі (своєї), як тебе прийняли обидва володарі мої, вуї твої? Отця твойого вони у великій чести держали і Київ пообіцяли, і тобі Луцьк дали, і матір твою, а сестру свою з Ярославових рук одібрали і отую твоєму оддали».[22]

Данило Галицький жорстоко покарав зазіхачів на його володіння. Болохівська земля була пограбована і попалена. Зазнали вогню і контрибуції міста Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків.[23] Ростиславу довелось спішно повертатися аж за Дніпро.

Та знову вірні бояри його запрошують у Галич, де він якийсь час править на догоду прихильній до Чернігова партії на початку 1242 року. Бойові дії між Ростиславом і Данилом Галицьким ведуться з перемінним успіхом, з залученням інших далеких і близьких князів аж до 1245 року.

Орієнтовно у 1243[24] році угорський король Бела IV віддав все–таки свою дочку Анну за Ростислава. Очевидно, угорська сторона була зацікавлена у поверненні Галича під свій вплив і ослабленні Данила Галицького, тому й пішла на укладення цього родинного союзу. Михайло Всеволодович, прочувши про одруження сина, у 1244 році вирушає в Угорщину. Та йому там не радіють. «Король же Угорскый и сын его Ростислав, — сповіщає літописець, — чести ему не створиста. Он же разгневася на сына, возвратися Чернигову».[25]

Причина батькового гніву швидше всього не в тому, що «честі йому не вчинили», а в зневаженні Ростиславом попередніх домовленостей між Михайлом Чернігівським та Данилом Галицьким, його участь у нікому не потрібній усобиці на догоду тим чи іншим боярським партіям. Молодий князь явно діяв всупереч родинним зобов’язанням і піддався шкідливому впливові інтриганів з Г алича. Своєю запеклою конфронтаційною політикою він ставив у незручне становище батька.

Ординці, завоювавши великі простори Русі, після головних походів починають встановлювати окупаційний режим на підлеглих землях. Князям, які уціліли і визнали ханську зверхність, слід було їхати до Золотої Орди за отриманням «ярлика». У 1243 році, за повідомленням літописців, «великий князь Ярослав26 поеха в татары к Батыеви, а сына своего Константина посла к канови. Батый же почти Ярослава великою честью и мужи его и отпусти и рек ему: «Ярославе! буди ты старей всем князям в Русском языце». Ярослав же возвратился в свою землю с великою честью».[1]

Крім Володимиро–Суздальської землі, він отримав зверхність і над Києвом, де в той час перебував Михайло Всеволодович. Ярослав Всеволодович послав сюди правити свого намісника — Дмитра Ейковича.[2] Таким чином Михайло Чернігівський після повернення з Угорщини, куди він їздив провідати сина, вже не мав ніяких прав на князювання у Києві і змушений повернутися у Чернігів.

Монголо–татари не залишали військових залог у переможених землях і тому, за висновками історика Л. Гумільова, данину вперше почали збирати лише через двадцять років після нашестя.[3] Насправді ж, як свідчать джерела, це трапилося раніше. Так, Воскресенський літопис повідомляє, що «тех же не по колицех временех оставиша во граде, сочташа, а в число, и нача на них дань имати». З’явився навіть термін «татарські люди»,[5] тобто ті, хто працював на ординців. Осінню 1241 року Данило Галицький грабував їх, «бо зоставили їх татари, щоб вони їм орали (та сіяли) пшеницю і просо».[6]

Населення Чернігово–Сіверщини, як й інших країв, у першій половині