Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

ночі, з'являлися з руїн спорожнілих міст і лабіринтоподібних гірських печер, атакуючи таку беззахисну глушину як Моор і сусідні з ним села. З того часу як армія пішла з приозерних закутнів на рівнину і ці забуті всіма місця були залишені самі на себе, будь-яка нахабна зграя, навіть не маючи вогнепальної зброї, могла витворяти що заманеться.

Бувало, що декілька селян-буряківників і робітників з гранітних кар'єрів бралися за сокири й пращі, спільно охороняючи в'їзд до села, але взагалі бандам не було жодного стриму. Військові патрулі вже давно охороняли тільки лінії зв'язку між рівнинними комендатурами, і зазвичай до прохань про допомогу із віддалених від цивілізації сіл залишалися глухими.

Епізодичні каральні експедиції, які відсилав до озера або в котрусь гірську долину який-небудь співчутливий генерал, бандитів зовсім не лякали: помітні здалеку солдатські колони протягом двох-трьох днів тягнулися селами, встановлювали намети під прикриттям спорожнілих хуторів, іноді ховали в каменях убитих… Солдати вислуховували жертв нальоту, складали протокол, тут і там демонструючи свою непохитну рішучість, обстрілювали лісовий масив або ущелину, де давно вже нікого не було, — і знову відходили.

Нечисленні агенти Армії серед місцевого населення були достатньо впливовими, щоб користуватися своїми привілеями, однак, за умовами стелламурівського плану, всі вони залишалися без стрілецької зброї і були надто слабкими, щоб хоч якось захистити від нальотів довірену їм нейтральну зону.

Банди могли виринути будь-де і зразу ж зникнути, вони громили все, що стояло в них на шляху, збирали охоронну данину, не зупиняючись навіть перед нападами на громади покаяння та спокути, які довгими процесіями тяглися тоді полями колишніх битв і до масових поховань знищених таборів, встановлюючи там пам'ятники загиблим і каплиці.

Хоча десятки законів військової юстиції захищали спокутників, зарізяки ганялися за ними полями, палили їхні прапори й транспаранти, рвали на шматки принесені портрети мироносця Стелламура і кидали їх у вогонь.

Ось і тієї ночі банда в супроводі двох мотоциклістів, немов виникнувши з небуття, з'явилась у Моорі на захопленому в якомусь аграрному товаристві вантажному фургоні, повному каміння та скляних пляшок із запалювальною сумішшю. Машина гуркотіла набережною і вуличками, часом сповільнюючи свій хід до пішого темпу, і тоді на вікна та ворота садиб летіли палаючі снаряди. «Броньовані» шкірою бандити стояли похитуючись уздовж бортів вантажівки, вили і клаксонили без угаву, закидаючи Моор палаючими пляшками. Непокірна глушина мусить нарешті втямити, що від цього лиха їх врятує тільки пожежний грошик, плата за дах.

Нарешті вони дісталися вічевого майдану, вилізли з машини, вдерлися до будинку моорського секретаря, витягли волаючого чоловіка надвір, облили гасом і, погрожуючи підпалити, погнали до старого пароплавного причалу. Там його прив'язали до якоря розбитого прогулянкового катера і підтягнули разом з цією залізякою прямо до лінії води, бідолаха вже прощався з життям і кричав не своїм голосом, але вони раптом відчепились, покинувши ридаючу жертву, немов гру, що стала нудною.

Тим часом з розбитих віконець секретарського курника вистрибували у темряву, стріпуючи крилами, кури, а побитий ланцюгами дворовий пес в агонії повз зі скавчанням через площу.

Лише через кілька місяців Берінг усвідомить, що після першого ж удару, який упав на його голову за якусь мить, коли він нахилився над цим собакою, він думав лише про один порятунок — захований у старій кам'яній трубі кузні сріблясто-чорний армійський пістолет його батька. Того року, коли Берінг успадкував садибу, старий виміняв зброю в якогось дезертира за сушені яблука, одяг і копчене м'ясо, а потім загорнув заборонений для всього цивільного населення скарб — навіть зберігання каралося смертю! — у промаслену ганчірку і підвісив у димоході.

Усі ці роки Берінг не тільки знав про батьків секрет, але й регулярно діставав пістолет з полотняного згортка, розбирав! знову збирав і опанував це диво механіки не гірше ніж значно грубше ковальське приладдя, про що батько, втім, дізнався тільки тієї квітневої ночі. Вичищена і заряджена, зброя висіла собі в димоході.

Хоча шлях його втечі з вічевого майдану назад до кузні склав декілька сотень метрів, у темряві, дорогою, всіяною вибоїнами, але в пам'яті весь цей шлях пригадувався Берінгу як один стрибок із беззахисності до озброєної всемогутності.

Зарослий травою майдан стрімко летить під ним, пастки вибоїн він перестрибує із упевненістю тварини, яка тікає. Але біжить він не до кузні, укриття, нори, тільки за зброєю.

Коли Берінг підбігає до двору, до сходів на горище, він уже чує скрип і тупіт по дошках важких чобіт переслідувачів. Далі! Вгору східцями! Зрештою він починає задихатись, давлячись повітрям, перед очима стрибають різнокольорові кола — і от нарешті він біля залізних дверцят димоходу, різким ударом збиває засувку, зриває зі шнурка полотняний згорток. За мить промаслена ганчірка летить у темряву.

Тепер він стискає в руці пістолет. Який він дивовижно легкий цієї миті, як пір'їнка. У таємних забавах з його механікою він був важким у кулаці, як молот.

За чотири, за три кроки від нього, впритул біля себе він нарешті на власні очі бачить переслідувача, освітленого своїм похідним ліхтарем: той регоче. Наздогнав здобич і відчуває за спиною чисельну перевагу своїх дружків, з тріумфальним воланням змахує ланцюгом, що свистить у повітрі, — як раптом його голос зникає у нечуваному громі.

Перший постріл підкидає Берінгову руку вгору, ніби ланцюг — він із брязкотом зникає у темряві — і справді уразив його. Гуркіт мало не рве барабанні перетинки, угвинчується в мозок, завдає болю, як жоден інший звук дотепер. Блискавка дулового полум'я гасне, погасла цілу вічність тому, а він усе ще бачить перед собою освітлене спалахом обличчя ворога — розверстий рот, невимовний подив.

Коли це обличчя меркне і також загрожує згаснути, Берінг зовсім не бажає, щоб воно втекло в темряву — і вдруге тисне на гачок. Лише тепер зброя раптом набирає колишньої ваги. Рука опускається. Здригаючись, він стоїть посеред ночі.