Читати книгу - "Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг"

Ватажок розбійників їхав верхи лісом, усміхаючись і наспівуючи стару непристойну пісеньку. Власне, у нього був привід для радості, все складалося якнайкраще; що довше він обмізковував ситуацію, то більше схилявся до цієї думки. «Що з того, що один молодий бовдур утік з банди, прихопивши з собою полоненого і його кота? Їх спіймають вірні старші розбійники — ці не підводять. А чому? А просто у них вже немає іншого шляху в житті — або ти розбійник, або ніхто. У світі „чесних людей“ на них хтось чекає? Звичайно ж, чекає! Шибениця! Ха-ха-ха!» А якщо і не знайдуть утікачів, усе ж отаман свого не проґавить. У нього вже є дві частинки магічного «сонця», сховані в надійному зачарованому місці, саме в цьому ліску, а третій сектор вже майже знайдений. Відьма на ім’я Рита — старша сестра ватажка розбійників — доповіла йому, що напала на слід останньої частини амулета. Розповіла, що його носить на шиї дівчинка, яка подорожує з циганами. Усіх вражає її дивовижна краса і граційність, і слава про неї дійшла вже аж до Білої Столиці. «Що ж, мені це подобається, — розмірковував отаман. — Отже, треба докласти зусиль, і в моїх руках буде не лише третій сектор амулета, а й та, що носить його. Таку пташку варто спіймати, а там розберуся».

Стежки тут не було, але чагарники росли не надто густо, отаман їхав ярком між невисокими схилами. З кожним подихом вітру його засипало яскравим жовтим листям, але він не помічав живої краси навколо, листопад навіть дратував його. У ярку, там де з чотирьох боків підступали однакові пагорби, ватажок розбійників спішився і почав шукати те саме місце, де ховався вхід до печери. Його так не побачиш, треба знати достеменно. Протоптавшись по схилах з півгодини, отаман спочатку подумки, а потім вже й уголос лаяв свою сестру, яка порадила йому сховати медальйони в цьому місці. «Може, вона обдурила мене і я ніколи не знайду ту кляту печеру? Напевне, відьма вирішила, що амулет потрібен їй самій і давно поцупила його!» — аж кипів зі злості розбійник, коли раптом почув скрегіт. Виявляється, він і не помітив, як наступив на прихований пристрій для відчинення печери. Отаман знервовано засміявся, тоді зазирнув у темний земляний коридор, запалив смолоскипа і, схилившись у три погибелі, ступив у печеру. Так, тепер, щоб медальйони з’явилися, треба промовити заклинання. Розбійник відкашлявся, визирнув з печери, потім сторожко, напівпошепки промовив кумедні незрозумілі буквосполучення. Ніяких змін. Отаман вилаявся і повторив те саме вже гучніше. І нічого… Розбійник із сердитим пихтінням почав розпаковувати торбину, де на шматку шкіри було надряпане потрібне заклинання. Сестра не дозволяла йому записувати магічні слова, але хто ж її слухатиме! «Ну звичайно ж! Дві букви переплутав, і вже нічого не виходить. А не записав би, тоді що — повертатися, щоб перепитати? І який паразит вигадав такі заклинання? Язика можна зламати!» — за цими думками розбійник промовив записане звукосполучення, воно за секунду подіяло і перед отаманом невідомо-звідки впали два сектори «Скіфського сонця». «Звісно ж, Рита знала, де заховати так, щоб ніхто не знайшов», — подумав розбійник, підняв із землі медальйони і пішов з печери. Не дійшовши до виходу, він зойкнув і кинув додолу сектори амулета, бо вони враз розжарилися, аж почервоніли, і обпекли руки. «Це, напевне, те, про що попереджала Рита: хтось не зумів дістати амулети, але йому (чи їй) вдалося накласти на них заклинання на відстані», — подумки висловив здогад розбійник. Проти цього у нього був засіб — чародійська речовина в пляшці. Також сестра приготувала. Отаман відкоркував пляшку і хлюпнув із неї на медальйони, вони зашипіли, він хлюпнув ще трохи, а потім вилив на дорогоцінний амулет усе, підняв свій скарб, що ще лишався теплим, загорнув ретельно у шматок грубої шкіри та й кинув у торбу.

Отаман вважав, що найбільші неприємності позаду і ніхто вже не відбере в нього амулета. Він покликав коня, збирався їхати шукати циган. Та раптом просто з-під кінських копит вирвалося червоне полум’я, змусивши налякану тварину втекти. Отаман трохи походив лісом, погукав. Та тікати довелося й самому: коло власних ніг він побачив низенький вогонь і відчув, що то справжнє полум’я, пекуче та небезпечне в осінньому лісі. Притоптати його не вдавалося. Воно наступало, але не поширювалося по галявині, незважаючи на килими сухого листя, а лише тремтіло коло ніг ватажка, наче намагалося пропалити йому взуття. Чоловік відступав спочатку помалу, потім швидко вирушив у бік річки, час від часу поглядаючи на полум’я, що йшло за ним неквапно, однак не відставало. Побачивши воду, розбійник щодуху рвонув до річки і відчув, як вогонь спалахнув навздогін.

Уже по коліна в воді, отаман розбійників озирнувся і побачив, як вогненна стежина осіла і згасла.

На іншому березі ніякий вогонь не з’явився. Отже, можна було спокійно дістатися села, а там вкрасти якогось коня. Принаймні отаман на це розраховував. Однак фокуси з полум’ям позбавили спокою, тому розбійник вирішив завчасно подбати про безпеку. Він сів на один із великих каменів, що тулилися на цьому березі, і дістав пляшку з рідиною бурого кольору, яку Рита рекомендувала випити, аби захиститися на день-два від будь-яких чарів. Розбійник уявив, як сестра-відьма варить цю гидоту, додаючи то жаб’ячі шкірки, то корінці, то жирних черв’яків, сипле невідомі порошки. З чого ще могло готуватися зілля, не хотілося навіть думати, духу ця картина точно не додавала. Зілля смерділо нестерпно, але отаман, скривившись, випив усе. Він намагався не визнавати, що боїться свого невідомого ворога, і пояснював останній вчинок власною розсудливістю.