Читати книгу - "Кожен день – інший. Щоденник"

площі Ринок, як у Середньовіччі, стояла імпровізована шибениця і гупали барабани, як виявилось, бочки з-під солярки. Потужний звук. Виступали мітингувальники-крамарі, тобто підприємці. Не вміли гарно й гладенько говорити, зате від душі. Збоку стояли ятки з різним святковим мотлохом. Мені нічого того не було треба.

Я перейшла через Підвальну до Порохової вежі, й мене перестріла якась бабця, спитавши, котра година. Вона мені так дякувала, що я зрозуміла: з нею щось не те. Біля вежі потрохи збирались львівські злидарі на благодійний обід; поки що розсипані по алеї, але ближче до 2-ї вони зосередяться навпроти дитячого майданчика. Різні періоди мого перебування у Львові почали нагромаджуватися в моїй голові, як брили криги. Ріка пам’яті скресала. Чим далі я підіймалась догори, тим частіше зустрічала людей, які поспішали поїсти: пенсіонери, бомжі, п’яні, божевільні. Вони реагували на мене, як на якийсь яскравий теплий подразник. Зрештою, я так само, як і вони, належала до племені звільнених, просто моя свобода не мерзла, не мокла, й не голодувала, і не зневажала їхню свободу.

16.12.2011

«Лілі Марлен»

Вчора в кафе, оформленому, як мені здавалось, у стилі 30-х років, з динаміка раптом почулась «Лілі Марлен», знаменитий німецький хіт часів війни. Ніколи не чула його в таких розважальних закладах, і тому трохи бурхливо відреаґувала, миттю згадавши однойменний фільм. Солдатам на війні потрібні такі пісні. Були вони і в супротивників, напевно, в усі часи. У мене «Лілі Марлен» викликала інші асоціації. Колись, дуже давно, я мешкала в будинку на вулиці Сковороди, двері квартири виходили у двір, і справа жила старша жінка, яка колись працювала в борделі для німецьких солдатів. А в парку Франка, колишньому Саду єзуїтів, до 90-х років простояв невеликий кінотеатр, збудований німцями під час війни. Я ще там дивилась «Москва сльозам не вірить». І цей воєнний Львів бачив Генріх Бйолль, описавши в романі «Потяг точно за розкладом». Молодий солдат, повертаючись з відпустки, має видіння, що не доїде до Стрия. Він гине у львівському борделі, покірно приймаючи смерть. Почуття фаталізму загострюється під час війни. Той солдат, простий рядовий, дивиться на карту, читає назви станцій, і розуміє, що у Стрию його вже не буде.

Тому моя реакція й була такою емоційною, бо я змогла зв’язати докупи реальні події і містику. Правда, згодом. І що дивно, перед тим в кафе грала зовсім інша музика — сучасна, і тому в мене не виникло бажання заплющити очі й повернутися в минуле, де, природньо, я не існувала ніколи.

17.12.2011

Поезія

Настає час, і людина повертається спиною до свого майбутнього. Те, що може ще трапитись, не таке уже й привабливе. Але прозріння — це теж велике диво, яке буде зігрівати довгої зимової ночі. «Блакить покинула мене, я запалив вогонь. Вогонь, щоб увійти в зимову ніч, Вогонь — щоб мати друга». Ці рядки Елюара я пам’ятаю ще з юності. І ще з Коротича — «Покладіть мій попіл Богові на коліна. Чи він задоволений з того багаття?» І ще з десяток рядків утрималося в пам’яті. Часом мені вдавалось розгорнути з них сувій теми. Ось що означає для мене поезія. Знак чи пророцтво. Натомість бажання, які нібито змушують людину рухатись назустріч майбутньому, зустрічаються, як птахи, з бажаннями інших людей, і часто падають, закривавлені, на землю, бо суперечать одне одному. Коли бажання зникають, залишається безхмарне небо вічності.

19.12.2011

Самозневага

Сумніватися у силі Творця — гріх, сумніватися у собі — шлях до доброчесності. Але, мабуть, і тут не все так просто. Коли людина вважає своє життя лише невдалою репетицією справжнього, наївно гадаючи, ніби їй буде подароване інше життя за її самозневагу й самоприниження не лише перед Богом, але й перед близькими — а що, як ні? Іншого життя просто не буде, це все марна втіха тих, хто, почавши чистовик, перетворив його на чернетку. Самозневага вартує стільки, на скільки ми оцінили себе самі, тобто в даному випадку — нічого. А нічого породжує таку саму нікчемність.

Я надто часто бачу чоловіків та жінок, які вважають себе нікчемними, лише сировинним додатком до родини. Вони гадають, що не реалізувавши себе, не здійснивши жодної мрії, здобудуть на Божому суді велику ласку. Але насправді вони злочинці, які розбестили своїх дітей, продали душу дияволу за те, щоб їхні діти жили в багатстві, яке самі не створили. Це питання не егоїзму, а любові — подбати насамперед про свою душу, наповнити її мудрістю. І стати своїй дитині вчителем, а не слугою чи катом. А тоді яка різниця, де помреш: в хатинці чи в палаці.

Тому я бачу довкола себе багато дітей, які вже у два роки позначені печаттю бездумності й жорстокості.

20.12.2011

Безсоння

Старий чоловік знаходить на дорозі клаптик паперу, на якому написано: «…він міняв імена шість чи вісім разів». Він замислюється над тим, що ніколи не змінював свого імені, й людина, яка це зробила кілька разів, напевно змушена весь час