Читати книгу - "З ким би побігати"

Світло сочилося крізь вузенькі високі віконця. Асаф розгорнув одну з книжок, побачив незнайомі літери і спробував уявити цю кімнату, повну схвильованих прочан. Повітря тут було прохолодніше і вологіше, ніж у келії черниці, здавалося, воно липне до шкіри, й Асафа чомусь охопив неспокій.

Обернувшись, він побачив, що Теодора стоїть у дверях, і на частку секунди в нього промайнуло дивне відчуття, що навіть коли він поверне назад, то не дійде до дверей, що він застряг тут — у застиглому, нерухомому часі. Зірвавшись з місця, він майже бігцем кинувся до виходу.

Одне питання не терпіло зволікання.

— А вони, прочани ці... — Тут він розгледів вираз її обличчя і зрозумів, що мусить гарненько добирати слова. — Взагалі... коли вони мають прийти? Тобто коли ви на них чекаєте? Сьогодні? На цьому тижні?

Вона розвернулася, гостра й різка, як циркуль.

— Ходімо, любий, вернімося. Піца холоне.

Асаф піднімався за нею, збентежений і стурбований.

— А Тамар моя, — сказала Теодора на сходах, човгаючи мотузяними сандалями по східцях, — вона там прибирає, в опочивальні, один раз на тижні приходить вона, гуркоче і шкребе. Та зараз, узрів, — пил...

Вони знову сіли за стіл, але щось змінилося в їхніх відносинах, щось замутилося, і Асаф не розумів, у чому річ. Він був стривожений чимось літаючим у повітрі, чимось невисловленим. Черниця теж здавалася неуважною і не дивилась на нього. Що більше заглиблювалася вона у свої думки, то дужче надимала щоки, і з цими круглими щоками й вузькими очима нагадувала тепер стару китаянку. Якийсь час вони мовчки їли чи вдавали, що їдять. Іноді Асаф кидав погляди на всі боки. Вузьке ліжечко, завалене купами книжок. У кутку на столі — допотопний чорний телефонний апарат, з круглим диском. Ще один побіжний погляд — на глиняного ослика, що стримів на паличці з іржавого перекрученого дроту.

— Ні, ні, ні! — раптом розлютилась черниця, з такою силою вдаривши руками по столу, що Асаф перестав жувати. — Як можна так? Трапезувати без бесіди? Жувати яко дві коровиці? Не балакаючи про те, що на серці? І що тоді в піці тій, мосьпане мій, без бесіди?

Вона різко відсунула від себе тарілку. Асаф швиденько проковтнув шматок і похнюпився, втягнувши голову в плечі.

— А з Тамар... — він затнувся, вперше вимовивши її ім’я. — З нею ви розмовляєте, еге ж?

Власний голос здався йому занадто гучним і неприродним.

Теодора вочевидь помітила його невдалу спробу уникнути розмови про самого себе і встромила у нього глузливий погляд. Але Асаф, захряснувши, не знав, як з честю виплутатися, та й узагалі не був він сильний щодо світських бесід (іноді, в компанії Рої, Мейталь і Дафі, коли від нього вимагалися легкість і дотепність, він відчував себе танком, що попав у тісну кімнатку).

— То вона... Тамар, вона приходить до вас щотижня? Еге ж?

Теодора вочевидь не поспішала задовольняти його цікавість, і все ж згадка імені Тамар змусила її очі блиснути.

— Вже рік і два місяці вона являється мені тут, — відповіла черниця і гордовито погладила свою косу. — І вона трудиться трохи, бо потребує грошей, а останнім часом — дуже багато грошей. А у батьків своїх вона, звісно, не бере.

Асаф помітив, що ніс у Теодори трохи зморщився, коли вона згадала батьків Тамар, але утримався від питання. Яке йому діло?

— А в мене роботи є предосить, та ти й сам узрів: вимести опочивальню, протерти ліжка і на кухні начистити великі казани...

— Але для чого? — перебив її Асаф. — Усі ці ліжка і казани... Коли вони сюди приїдуть, прочани ці, коли вони...

І прикусив язика, відчувши, що краще зараз помовчати. Це відчуття було йому знайоме. У темряві фотокімнати є такі чудові миті, коли зображення поволі проступає на папері, вимальовуються лінії... Зараз було те ж саме — щось починало потихеньку набувати якоїсь форми. Ще кілька секунд — і він усе зрозуміє.

— А після трудів праведних ми сідаємо обидві, скидаємо з себе фартухи, омиваємо руки і заживаємо піцу. — Теодора хихикнула. — Піца! Адже тільки завдяки Тамар навчилася я заживати піцу... І ось ми бесідуємо так собі в умиротворінні. Про все на світі вона говорить зі мною, мала...

І знову Асафу почулася гордість у її голосі, і він здивувався: що такого в цій свистунці Тамар, що стара черниця так пишається її дружбою.

— А часом також сперечаємося ми, сірка огненна, але все — як між подругами. — Теодора на мить і сама здалася йому дівчинкою. — Як між вельми добрими подругами.

— Але про що ж ви стільки розмовляєте? — Питання вихопилося у Асафа з якоюсь безглуздою поспішністю, і одразу ж серце пронизала незрозуміла заздрість, можливо, через те, що згадалося йому, як кілька днів тому Дафі сказала, що, коли він починає про щось розповідати, завжди так і хочеться подивитися на годинника. — Про Бога? — спитав він з надією, адже коли вони говорили тільки про Бога, це ще можна пережити.

— Про Бога? — здивувалася Теодора. — Нащо... звісно... авжеж, і Бог являється в розмові часом, інакше як можна? — Вона склала руки на животі і дивилася на Асафа очима, повними здивування, зважуючи, чи не помилилася вона в ньому, й Асаф узнав, дуже добре узнав цей погляд і готовий був зі шкіри пнутися, аби цей вираз зник з її очей. —