Читати книгу - "Зорчина пісня"

Даринчина рука була гаряча й волога. Зорка стурбувалася.

— Ой, таж у тебе температура! Шкода, немає градусника, а то зараз би поміряли. Що ж тепер діяти?

— Минеться, — мовила Даринка, — ти краще розкажи щось, а то темно... Вони до нас уночі завжди прилітали. І того разу теж уночі...

Зорка пригорнула Даринку.

— А ти не думай про це. Я завжди про жахне не думаю, нібито його й зовсім немає. Бабуся каже, коли весь час про погане думати, й жити не можна.

За Даринчиною спиною поворухнулася Ніна Лапіна.

— Я теж про страшне думати не хочу, а воно саме думається. Ми з мамою шляхом ішли, і ще багато людей ішло, а він як зацокотить, зацокотить з кулемета... прямо по нас.

— Не треба, Лапонько, — попрохала Даринка, — Зорко, розкажи щось веселе.

Зорка перевернулася на спину, заклала руки під голову.

— У мене у валізці книжка одна є, шкода, що темно зараз, а то дала б тобі почитати. Про руду дівчинку Єву. Батько в неї був справжній тобі звір. Як є справжнісінький поліцай! А Єва за одним гімназистом Миколкою упадала...

Ніна Лапіна тоненько хихикнула:

— А Наталка бігає за Сашком-сурмачем, сміхота!

— Що ти там брешеш? — обурилася Наталка. — Потрібен мені він!

— А що, неправда?

— Нінко! — погрозливо вигукнула Галка.

— Ну, годі вам, — сказала Анка Чистова з долішніх нар. — Зорко, розказуй далі, тільки до ладу і спочатку.

— Пити хочеться, — прошепотіла Даринка, — хоч ковточок...

— Зараз принесу, — з готовністю обізвалася Зорка.

— Де ти візьмеш? У титані окріп, Маря лиш недавно налила...

— На станцію збігаю.

— Ой, не ходи! — тривожно попросила Даринка. — А раптом поїдемо?

— Встигну. Я швидко.

— Зоренько, ти тільки нікому не кажи про мене, гаразд? А то мене в санітарний віднесуть...

— Ото дурненька! — щиро здивувалася Зорка. — Там же у сто разів ліпше.

Зовсім не такою уявляла собі Зорка подорож залізницею, їй гадалося, що їхатиме вона в довгому розкішному вагоні з м'якими диванами та дзеркалами на стінах. А їх запхали у якісь дощані будиночки на колесах. Товарні вагони. Теплушки. По боках теплушки дерев'яні нари, а посередині кругла грубка-буржуйка на ніжках-розчепірках. Комедія, а не подорож. Аби захворіла Зорка, а не Даринка — вона неодмінно перейшла б у санітарний вагон.

Зорка зістрибнула з нар і навпомацки добулася до дверей. Двері були не зовсім зачинені — лишилася вузька щілина.

— Зорко, не смій виходити з вагона! — сказала Наталка.

— А якщо Даринка пити хоче?

— Потерпить, не маленька! — втрутилася Галка. — Ти що, в лакеї до неї найнялася?

— А тобі яке діло? — розгнівалася Зорка. — Чого ти всякий раз лізеш? Лакеїв, між іншим, ще у вісімнадцятому році відмінили...

Вона взяла з титана кухоль, скочила на насип.

Мимо Зорки, не помітивши її в темряві, пробігли Віра Іванівна й Маря. Двері теплушки надсадно проскрипіли й щільно зачинилися.

Перестрибуючи через рейки, Зорка помчала до питної колонки. Спритно підставила кухоль під тугий струмінь. Холодні бризки обілляли поділ сукні. Зорка заходилася викручувати пелену, і цієї миті за її спиною заскреготало. Поїзд повільно рушив. Схопивши кухоль, Зорка кинулася до поїзда.

Безмовні, мов тіні, без жодної смужки світла, пропливали повз неї вагони. Чимдуж, швидше, швидше... До дверей теплушки високо, не дотягнутися... Зорка бігла вздовж поїзда, розпачливо махаючи кухлем. Мокре плаття боляче стьобало по ногах.

Ось санітарний вагон. На низьких сходинках стояли жінка в білому халаті й червоноармієць. Зорка скільки стало духу рвонулася до підніжки вагона.

— Я відстала-а-а! Забері-і-іть!

— Мабуть, дитбудинківка! — вигукнув червоноармієць, утягуючи Зорку в тамбур. — Відстала б і загинула, як цуценя!

— Сироти, — гірко мовила жінка. — Одне слово — сироти...

Зорка притисла порожній кухоль до мокрого живота й заплакала.

Там, позаду, лишилися бабуся, тато, мама... Тепер їх немає поруч. Вона сама. Сама на весь світ... сирота. Зорка заридала ще дужче.

— Неправда, я не сирота! У мене є мама! І тато! І бабуся! І... — шепотіла вона.

Жінка нахилилася до Зорки.

— Де ж твоя мама? — запитала вона.