Читати книгу - "Анна Київська – королева Франції"

– Чую, ненько, чую.

– Що ти маєш сказати, як прибудеш до тої Франції?

«Государю, я прибула… – почала Анничка чистою французькою («Sir, je shis arrivee…»), що її встигла вивчити за довгу дорогу від Києва до Парижа. – Государю, – повторила, – я прибула з далеких країв, щоб зробити ваше життя щасливим! Завбачаючи у вас одні лише неперевершені достоїнства, я обіцяю вам любов і вірність, але і сама чекаю од вас доброти, любові і вірності!»

– …Я обіцяю вам свою любов і свою вірність, – повторила вона, самовіддано дивлячись у його збуджені карі очі, що так і засвітилися радістю.

– І свою вірність… – ще раз повторила княжна.

– У вас, русів, таких жінок називають… називають, – пригадав він, – ві-ірнянками?

Так йому розповідали про слов’янок, що вірність у них – одна з найвищих моральних чеснот, що опоетизована народною творчістю.

Слово «вірність» однокорінне з такими словами, як «віра», «вірний», «вірна», і найпевніше розкриває свою суть у поєднанні «вірна подруга», «вірна дружина», «служити вірою і правдою»…

Так вірних дружин у слов’ян та русів споконвіку називали і називають – «вірнянками». Більшого визнання для жінки годі й шукати. Виходячи заміж, дівчина напередодні весілля виплітала ритуальний вінок і просила своїх подруг:

Зелений барвінок для слов’ян споконвіку – символ тривалого і вірного кохання…

– Так, ваша величносте, вірних жінок у нас називають вірнянками, – вторила княжна, і тієї ж миті в її руках, бозна-як, з’явився зелений віночок з барвінку.

Ще мить, і він уже був на її золотавій голівці.

– Ві-ірняночка, – захоплено прошепотів Генріх. – Ти моя вірняночка…

Після паузи, з гідністю:

– Я, Анна Ярославна, сказала все.

Він відповів, злегка вклонившись:

– Я, Генріх Перший, все почув.

Тоді вона вперше побачила свого судженого… Ой, леле! Цей товстий, похмурий та понурий чоловік – її суджений? Дожилася! Чи варто було з Києва в таку далину-глушину забиратися, щоб побачити судженого, який їй рішуче не сподобався?!

«Але це за першого разу та на перший позір, – заспокоїла себе, – а я приїхала до його Франції не на день – на все життя. І в мене ще буде час його полюбити…

Чи бодай звикнути до нього. До речі, як його звати? Здається, Генріх… Що ж – Генріх, то й Генріх. Головне, що він король, а я біля нього стану королевою. І його Франція стане моєю батьківщиною. І я теж про неї з гордістю казатиму: моя Франція…»

Як і всі діти Ярослава, Анничка теж зростала, оточена і захищена любов’ю батька, гарно вчилася, тож і не дивно, що вона (дівчина, про таке й не мріяли в тодішній Європі!) здобула чудову, як на ті часи, освіту, виросла гінкою та гарненькою, наче молода тополенька, і батьки й незчулися, як вона й на порі стала… Як то у нас кажуть про юнака чи дівчину в розквіті сил, себто на виданні (це як про дівчину).

З хвилюванням і якоюсь невиразною, але трепетною надією чекала щовесни Ярила – бога весняного Сонця у давніх слов’ян, весняних робіт, а головне – це як для молоді – бога любові й пристрасті. Тож так хотілося хутчій дізнатися, а що ж воно таке – пристрасна любов, що її кожному має принести Ярило?

Чекала-виглядала Ярила й Анничка – як на порі вже стала. Чекала, бо ось-ось Ярило мав змінити її дівочу долю. Місяцем Ярила був ярець (травень). А уособлював його молодий парубок, хвацький, голінний і вабний – у білій полотняній одежі, зазвичай босоніж. Щоправда, здебільшого з’являвся на білому коні…

«Ярило, Ярило, – виспівували дівоньки, – принеси нам хутчій кохання і пристрасть жагучу та рвійну…»

Тоді слово «яр» означало «гарячий», «палкий», «ясний», «блискучий та осяйний»… А весну називали «ярою», зерно – «ярицею»…

А здебільшого Ярило уявлявся (Анничці здавалося, що вона його таким бачила) у білій киреї з вінком з маків і хмелю на голові. Тоді, ще в давньому Києві, про Ярила легенда ходила:

«Земля прокидається, одягається в розкішну одіж з квітів і зелені – все навколо